Розділ 12. Нові домовленості

— Забудь все, про що я тобі говорив учора! — мій сердитий і вічно чимось невдоволений учитель магії повернувся.

Ранком він, ще більше розколошканий, аніж зазвичай, і насуплений, перехопив мене біля підніжжя сходів.

На язиці аж крутилося дошкульне зауваження, проте я стрималася. Він і так вчора вивернув переді мною душу, не варто ще більше розколупувати незагоєну рану своїми підштрикачками.

— А що ви мені вчора говорили? — вдала дурепу.

І вловила ледь помітну усмішку магістра.

— От так і продовжуй. А ще… — він осікся, а на обличчі проступила нерішучість.

У Фланагана! Нерішучість!

Я очам не вірила, проте заінтригована дивилася на нього, чекаючи, що ж він скаже далі.

Та от тільки магістр відмахнувся від своєї думки, як від кузьки, і видав:

— Ні, нічого, не зважай. Хотів тобі сказати, що сьогодні заняття почнемо одразу по обіді. Я придумав дещо, хотів перевірити, чи вдасться.

Розчаруванню моєму не було меж, тож я й вигукнула:

— Та ну! Так не чесно!

— Ти маєш якесь заняття після обіду? — звісно ж Фланаган мене не зрозумів.

— Та не маю я нічого! Я не тому! Ви ж не це спочатку хотіли сказати!

— Так, не це, — зрештою магістр усміхнувся. Але й продовжувати не став.

Я аж ногою тупнула, так мені хотілося дізнатися. Чим знову розсмішила вчителя.

А йому личить щира усмішка. Він аж перемінився у своїй зовнішності, став гарнішим, чи що? Біля кутиків його чорних колючих очей зібралися гусячі лапки, а під щетиною на щоках, мені здалося, заховалися ямочки.

Фланаган якось трохи розгублено почухав потилицю, а потім видав:

— Скільки б ти хотіла, щоб я тобі платив, аби ти щовечора готувала вечерю на двох?

Що? То он він про що не наважився запитати? Ледь не заіржала на весь хол, стрималася, хоч губи й розтяглися в усмішці.

Відповісти вирішила в улюбленій єхидній манері:

— А скільки я вам маю платити за те, що ви вчите мене магії?

Він аж похлинувся на вдихові, і лиш відкашлявшись, відказав:

— А за тебе мені платить корона.

Он як? А я й не знала, що аж настільки цінна для Його Величності. Думала, просто наказав — та й по всьому. Цікаво, чому Трен мені про це нічого не розповів? Не хотів, щоб я почувалася винною?

Але то я запитаю у Трена, коли він повернеться з прикордоння. А зараз треба відповісти магістру.

— Ну а я сама за себе і справді можу готувати їжу на нас двох. Тільки дозвольте тоді мені поговорити з постачальником і ще раз змінити набір продуктів.

Мені й справді сподобалося учора спостерігати, із яким захватом та швидкістю Фланаган наминає моє ку́харство. Тож я була зовсім не проти спостерігати це й надалі. А варити одну порцію чи декілька мені нема великої різниці.

— Звісно ж говори! І не здумай більше витрачати власні кошти. Ти на повному утриманні, — зовсім прибив мене магістр. — І якщо треба щось там купити, одяг чи ще які… — він покрутив пальцями не в змозі дібрати слово, — …то ти теж говори.

— І що, ви мене прямо в місто випустите? — ну не могла я вже так довго стримуватися, аж зуби свербіли його вкусити.

Фланаган запитально скинув брови. Довелося пояснювати:

— Ну не будете ж ви обирати одяг мені? Та й «ще які», — я повторила його рухи пальцями, — я теж абикому не довірю. Тож мені необхідно буде вийти в люди.

— А… Ну, так, звісно. Тобі вже треба щось? Скажеш, і ми підберемо день, коли я матиму змогу тебе супроводжувати.

— Ясно, — хмикнула я. — Самого песика гуляти не відпускають, бо ще втече?

— Ніхто тебе не тримає у клітці! — заперечив магістр.

— А це тоді — що? — красномовним жестом обвела його будинок, натякаючи на магістрову заборону покидати його межі.

— Це все заради твоєї безпеки. Ти ніколи не жила у великому місті, елементарно можеш заблукати. Або втрапити в халепу. Знаєш, скільки тут шахраїв?

— І що? Мені так і сидіти до скону за парканом? Чи, може, я таким чином навчуся якось орієнтуватися та уникати небезпек? І в академію теж телепортуватися, коли прийде час? — мене вже несло.

Так, мені й справді вже набридло перебування у чотирьох стінах у компанії лише магістра. І ні, він таки найняв прислугу, яка тричі на декаду приходила та прибирала будинок. Проте ті двоє жінок були геть не говіркими. І на всі мої намагання завести з ними бесіду відповідали лиш «так» або «ні».

Тож тепер, коли Фланаган сам зачепив цю тему, з мене й полилося все, що до того закипало всередині.

— То що ти пропонуєш? — цей ковба́н і справді не розумів, чого я від нього хочу. Ну або ж дуже майстерно вдавав.

Ну то ми пояснимо, не горді:

— Я пропоную хоч зрідка дозволяти виходити мені за ворота і ходити містом, — побачила, як він насупився, і, поки не вибухнув забороною, поспішила додати: — Хоча б недалеко і в супроводі.