Розділ 11. Як втратив магію

Фланаган так зиркнув на мене, що захотілося провалитися крізь землю, стати геть дрібною і непомітною. Шкода, що магія так не діяла, я б навіть заборону його порушила на використання, лишень би згинути з його очей.

— І що, Трен не розбовкав? — скинув брову магістр.

Я лише похитала головою.

Чоловік ще кілька митей пильно вдивлявся мені у вічі, — я вже думала, розмірковує, як мене послати куди подалі, — а потім почав розповідь. Звісно ж із запитання, як і личить гарному вчителю.

— Що ти знаєш про сутички між Арвіннелом та Гленн-Ардом?

Ага, замість цікавої розповіді у мене незапланований іспит з історії. Ну та що вже тепер? Сама напросилася.

— Гленн-Ард заявляє свої права на східні території Арвіннелу, обґрунтовуючи це тим, що більшість населення там має гленнардинське коріння. І саме через те вони час від часу намагаються військовим шляхом зайняти ті території. А армія Арвіннелу їх раз у раз витісняє за власні кордони.

— І як ти вважаєш, справедливі ці посягання?

— Аж ніяк. Хоч дехто й справді підтримує вторгнення, проте більшість мешканців категорично проти та бажає жити під владою Арвіннелу та його величності Еогана II.

— Так, загальну історію конфлікту ти знаєш, — ніби й схвально, але не дуже, кивнув магістр. — Але я запитував про конкретні сутички.

— Лише про ті, які відбувалися неподалік Кілбранну, — розвела руками. Адже в глухе село, нехай навіть і до знахарки, чутки доходили далеко не всі.

— Гаразд, тоді слухай, — чоловік зітхнув і замовк на якийсь час. Тож зараз я слухала лише його глибоке дихання. Проте так тривало недовго, магістр почав говорити: — Як ти знаєш, Трен зараз командор однієї з армій Арвіннелу. Це найвища посада, яку обіймає маг не нижче восьмого рівня. Всього таких у королівстві п’ять. І колись я обіймав саме Тренову посаду. Керував армією, яка відповідає за східні рубежі.

Ну, чомусь я й не сумнівалася, що він не пас задніх.

— Починав я у війську з рядових посад, проте стрімко здіймався кар’єрною драбиною. Гленн-Ард тоді не був аж настільки самовпевненим, щоб прямо протистояти Арвіннелу, вони здійснювали провокації, проте у відкритий конфлікт не вступали, — продовжував Фланаган. — Тож у постійній присутності цілої армії на кордоні не було потреби. Прикордонні загони добре справлялися. А ми тренувалися в столиці. Під час навчання в Академії магії тут, в Ейрдаллі, я гарно себе зарекомендував, тож по закінченні мене й запросили викладати бойове мистецтво. Як згадував раніше, навчати молодняк. Саме тому, власне, Еоган і підкинув мені тебе, бо я вже маю досвід. 

Авжеж, Фланаган не міг мене не вкусити в черговий раз! Проте я змовчала, надто цікаво мені було дізнатися, до чого ж він підводить.

— Але це було понад двадцять років тому — спокійні часи, — мрійливо протягнув магістр, втупившись у свої пальці. — Ректоркою тієї ж Академії тоді була Аластріо́на Гленнвір. Фантастично талановита магесса з даром бойовика дев’ятого рівня. Вона встигала і в сутички встрягати, і керувати Академією, та ще й повноцінно викладати! — коли магістр говорив про ректорку, у нього очі аж світилися. Неважко було здогадатися, що він не лише повагу відчував до своєї керівниці.

І чомусь ця думка мені не подобалася, скабкою засіла десь у голові, заважаючи вільно дихати.

Та Фланаган думок не читав, тож правив далі:

— Кілька разів ми з нею перетиналися на полі бою, і без прикрас скажу, що це було неймовірне видовище! Вона завжди билася, мов левиця! Хоча потім і зникала на кілька днів, певно, щоб відновити свій резерв. А поверталася ще більш життєрадісною та повною сил.

«Ні, він таки точно у неї закоханий!» — свербіла десь глибоко думка.

— Та ось сталося так, що трохи більше, як півтора року тому Гленн-Ард набрався нахабності та відкрито виступив війною. Звісно ж, я, як очільник, кинув Академію та помчав порталом на кордон. Аластріона мала лишатися в столиці, в Академії, разом зі своїми студентами, хоч і була приписана до одного із наших загонів. Та чи вона колись слухалася? Наступного дня вона теж метала закляття на полі бою, як і решта магів. Як я не намагався її прогнати, вона лиш пирхала і мовила щось зневажливе на кшталт: «Не вчи тітоньку життю, хлопчику!»

— Хлопчику? — я аж поглядом обвела того «хлопчика», здивувавшись. — То вона була набагато старшою за вас?

— Так, була… — гірко повторив він, підтверджуючи мою думку про те, що вона загинула. А потім стрепенувся і дав відповідь на моє запитання: — Так, вона була старшою за мене. Але лише на якихось тринадцять років. На той момент, коли я востаннє її бачив, їй було лише п’ятдесят два роки. Проте для магів така різниця у віці — дрібниця.

— Здається, вона так не вважала.

— Її взагалі важко було зрозуміти. Вона не рахувалася ні з ким, вчиняла так, як сама хотіла. За що й поплатилася.

Здається, ми якось плавно перейшли з теми втрати магії на тему загибелі невідомої мені ректорки. Проте зупиняти Фланагана я не стала. Не тоді, коли він отак, з душею на долоні, розповідає мені історію зі свого життя. Тож просто нишком слухала далі.

— Гленнардинці тоді скористалися якимось невідомим артефактом, поставивши захист на більшу частину своєї армії. При чому ми його пробити не могли, а от вони спокійно атакували наше військо бойовими заклинаннями. Аластріона вирвалася вперед з цілковитою впевненістю, що їй вдасться прорвати ту оборону. Ні я, ні хто інший не встигли її зупинити, — магістр замовк. Я теж не знала, що казати, хоч і розуміла, який фінал на мене чекає. — Зрештою, оборону вона таки прорвала. Та от тільки й сама спалахнула у яскравому спалаху і за один удар серця згоріла вщент. На тому місці пізніше знайшли лише її обвуглений артефакт, який вона використовувала для підсилення.