Розділ 10. Вечеря

Харчуватися одними бутербродами мені набридло, може, днів за десять. Проте інакших харчів, з яких можна було приготувати нормальну їжу, у господарстві магістра Фланагана не водилося, він сам цілком задовольнявся таким перекусом. Ну, або ж харчувався у місті, куди нечасто, та все ж виходив.

В результаті я витягла кілька золотих із Тренового гаманця (там таки й справді були лиш золоті монети!), перейняла постачальника та попросила його додати до звичного набору ще й деякі різновиди крупи, картоплю та інші овочі, а також сире м’ясо. Тож тепер я мала змогу на кухні готувати собі повноцінні обіди та вечері, чим здебільшого займалася після завершення заняття з магії, коли магістр разом з пляшкою зачинявся у своєму кабінеті. Коли ж він виходив звідтіля, я зазвичай вже солодко спала.

Ось і сьогодні побачила, що він сховався у забороненій мені кімнаті, і пішла собі до кухні. І вже дорогою планувала, що саме приготую сьогодні.

Густа й навариста підливка зі свинячими реберцями ще доварювалася на плиті, розносячи свій аромат по кухні, а каша умлівала в казанку, коли мій звичний вечірній ритм було порушено.

Я почула важкі кроки в коридорі й здригнулася. Мені не заборонялося готувати їжу, проте магістр ще ні разу не заскочив мене за цим заняттям, тож я й бентежилася, що то він скаже.

Чоловік постав у дверях за мить. Роззирнувся, принюхався, а потім втупився у мене:

— Як ти примудрилася зробити замовлення, що я не відчув порушення контуру?

— Я нічого не замовляла, — навіть оглянулася слідом за ним, чи нічого я не пропустила.

— Тоді звідки ти взяла цю їжу?

— А варіант «сама приготувала» не припускається? — з’єхидстувала я.

— З однією рукою? — звісно ж магістр не повірив.

— Це із заклинанням складно впоратися, маючи лиш одну кисть та всього п’ять пальців. Для казана, та ще й невеличкого, їх цілком достатньо.

Більше не звертаючи на нього увагу, розвернулася до згаданих казанків і взялася насипати спочатку кашу, а потім поливати підливою. І все це під акомпанемент просторікування Фланагана:

— То он звідкіля взялися ті незрозумілі засипки у моїй комірчині! — здогадався він, коли я саме вовтузилася з кашею. — А я вже думав, що постачальник вирішив зайнятися самодіяльністю. Та хотів перейняти його наступного разу та поговорити про це. Але чекай но! Видатки на харчі не збільшилися, я пильно слідкую за витратами.

— Я сама оплатила своє замовлення, — знизала плечима, підхоплюючи гарячу тарілку та повертаючись обличчям до хазяїна.

Магістр вже опустився на стілець за столом і сперся на лікті, роздивляючись, як я справляюся. Тож я, не довго думаючи — чи то й взагалі не думаючи, — поставила тарілку перед його обличчям, так що пара огорнула йому лице. А потім ще й ложку встромила, мовляв, пригощайтеся. Спеціально, аби подратувати його, робила це безпосередньо, по-сільському, хоч Трен вчив мене манерам, звісно ж. Та й мама свого часу не обходила ці навички стороною.

Проте Фланаган ніяк не прокоментував мою поведінку. Натомість глибоко вдихнув аромат, що й без того лоскотав ніздрі, і видав:

— А хліба мені дадуть?

Довелося відрізати ще й скибку. Звісно, вона не вийшла такою вже рівною та ідеальною, як заведено у ресторанах чи домах аристократів. Я притримувала хлібину куксою правої руки, та ще й надавити сильніше боялася, щоб геть не розчавити свіжу м’яку хлібину. Лівою ж вправлялася з ножем. І стишка позирала на магістра, знову нотувала його підтиснуті губи.

От вже так йому не подобається моє каліцтво! Я ж не прошу у нього про допомогу, сама з усім справляюся. Яке йому діло? Можна ж просто не звертати увагу, не дивитися та й по всьому. Але ж ні, обов’язково треба втупитися, та ще й кривитися!

Віддала йому відрізаний шмат і відвернулася, щоб не засмучуватися ще більше. Взялася за другу скибку, вже собі, як мої пальці накрила чоловіча долоня. Якби міцно не схопила, я б навіть поранитися могла, настільки несподіваним для мене став цей випад.

— Що?.. — тільки й вичавила із себе, досі не розуміючи, що відбувається. Але вже чекаючи або чергового гарчання, або ж їдкої підштрикачки.

Але ні з тим, ні з іншим не вгадала.

— Сядь, я сам відріжу. І їсти тобі насиплю.

Здивована була аж настільки, що язика проковтнула! Але ж і вклякла, вухам не вірячи. Тож магістрові довелося хапати мене за плечі та самому всаджувати на вільний стілець.

Досі могла лиш кліпати, а він вже розвернувся до плити та зазирнув до казанка з кашею. А потім тут же до мене:

— Навіщо ти віддала мені свою їжу?

Так, каші там лишилося лише на стінках, я завжди варила тільки одну порцію для себе. Тож тепер і зосталася без вечері, хоча підливи вистачило б і на другу тарілку, я розраховувала нею пообідати завтра, додавши до якогось нового гарніру.

— У вас був надто голодний погляд, — пирхнула у відповідь. — Боялася, що інакше мене зжерете.

Тінь усмішки промайнула на обличчі Фланагана, проте він нічого не відповів. Лиш тільки присунув свою тарілку до мене.

— Я обійдуся бутербродами, — пробурчав. Хоча по всьому його вигляду було помітно, що каші йому хочеться значно більше за обридлі бутерброди.