Розділ 4. Мамине навчання

Я слухняно повторювала всі паси за Треном, поволі накручувала першу половину заклинання у повітрі перед собою. Завершивши, перекинула плетиво на куксу і взялася виплітати другу частину, переплітаючи з уже готовими петлями. Було довго і муторно, проте я хоча б не втрачала концентрації, тож не доводилося починати спочатку.

Врешті-решт, хвилин з десять потому, я тримала на руці невеличку вогняну кульку, яка пульсувала і переливалася червоногарячим сяйвом. Аж замилувалася новою для себе дивничкою і так пошкодувала, що заклинання доволі складне, аби я могла запам’ятати його з першого разу. Треба буде попросити у Трена, аби він намалював мені його.

— Чого вона не оранжева? — поцікавився Фланаган у Трена. — І геть крихітна.

— А я знаю? Ти ж бачив, вона усе робила правильно.

— Угу, — задумливо протягнув магістр. — Через сраку, але правильно, — він на мить замислився, озирнувся по вітальні, а потім скерував мені: — Запусти її у вікно.

— Що, прям отак взяти й кинути? — вирячилася я на магістра. — Я ж шибки виб’ю!

— Зате мити не доведеться, — філософськи зауважив хазяїн будинку. — Адже саме про це ти подумала, коли зайшла сюди та роззирнулася. Кидай!

Знизала плечима, мовляв, діло хазяйське, і шпурнула жароверт у середнє вікно, в яке було найпростіше цілитися.

Гупнуло так, що я аж на кріслі підскочила! І голову про всяк випадок закрила руками.

Проте мене торкнулася лише хвиля жару, яка трохи опалила шкіру. То щит, блискавично виставлений командором, захистив мене і його від наслідків вибуху. Фланагану не так пощастило. Коли я розплющила очі та змогла подивитися в його сторону, то побачила лише перевернуте крісло, та ноги магістра, які швидко зникли за стільцем, щоб за хвильку явити нам уже їхнього власника. Ще більш брудного і розколошканого.

Я не втрималася від смішка, поряд Трен теж давився реготом і видавав якісь булькаючі звуки.

Проте за мить нам стало не до сміху.

Першим перевів погляд на вікно саме магістр Фланаган, ми подивилися слідом. І усі троє отетеріли. Вікна не було. Як і сусідніх двох. Натомість у стіні світила пусткою величезна пробоїна. А крізь неї можна було помилуватися зарослим садом, гілки на деревах якого теж були пошкоджені влаштованим мною вибухом.

— Демонське поріддя! — вилаявся хазяїн дому. — Як?!

Якби ж то я знала. Але й питання було поставлене не мені, а просто кудись у простір.

Магістр сяк-так обтрусився і підійшов до місця вибуху. Обвів по колу краї стіни прискіпливим поглядом, а потім ще й визирнув на вулицю, ніби все ще не міг повірити своїм очам і прагнув переконатися.

Далі прислухався до своїх відчуттів, певно, відчував залишки магічних еманацій, — так робив Трен, тому я вже знала, що це означає, — а потім кивнув чомусь у своїх думках і повернувся до нас.

— Ну, в принципі, я вже давно думав зробити тут ремонт. Заодно й панорамне вікно додам на всю стіну. Якої тепер нема. Ну і терасу добудую… — тон його був настільки спокійним, що мені, попри те, що це я накоїла скільки руйнувань, хоч і ненавмисне, хотілося сміятися. А ще й від полегшення, що він не тримає на мене зла.

— Тепер ти розумієш, що її треба вчити? — зауважив Трен. — А я вже завтра мушу бути на кордоні.

— Тепер розумію, — хмикнув магістр. А потім повернувся до мене і поцікавився: — Повторити зможеш? Хочу краще роздивитися.

— І тепер вже точно розвалити вам пів будинку? Ні, дякую.

Він кивнув, погоджуючись, натомість видав:

— Але тепер ти побачила, що не у векторі справа? Хоча, трясця, і в ньому теж! Якщо в тебе цілительське спрямування магії, то ти ніяк не могла видати таке потужне і таке концентроване бойове заклинання! Але з цим ми розберемося пізніше. Зараз же я веду до того, що твоя мати точно робила щось не так.

— Ну, вона точно не вигадувала перевісити наполовину сплетене заклинання на мою праву руку, як Трен, тож… Може, тому? — припустила я.

— Все може бути, — кивнув Фланаган. Але від мене не відстав: — Розкажи, що саме ви робили з нею. І вдома, і у лісі.

Зараз він нагадував мені собаку, яка взяла слід і тепер не відступить, поки не докопається до суті. Тільки от річ у тому, що його запитання і в мені вже зронили сумніви, тож до суті докопатися хотілося не менше.

— Що ми робили вдома, я погано пам’ятаю, мала ще була, — почала я. — Та й після кожного такого сеансу я була виснажена вкрай, тому й те, що наче могло відбитися, вислизало з пам’яті. Тож не знаю, було то насправді, чи просто наснилося малій мені.

— Чекай, виснажена? — а це вже Трен.

Чоловіки перезирнулися з розумінням, так ніби вже зробили якісь свої спільні висновки, проте мені не сказали нічого.

Подумки знизавши плечима, мовляв, якщо захочуть, розкажуть, я продовжила:

— Ліс мені запам’ятався значно краще. Там ми сідали одна напроти одної, мама розкладала довкола камінці з рунами, а в центрі клала маленький шкіряний мішечок — уся ця конструкція мала створювати ніби підсилювач для мене. А далі вона починала показувати мені простенькі плетіння, які можна було зробити лише однією рукою. Але скільки я не намагалася повторити їх, мені це не вдавалося. В останній момент плетиво рвалося, і магія ніби випаровувалася. А я відчувала жахливе знесилення. Кілька разів навіть свідомість втрачала.