Розділ 3. Самородок

— Так, добре, це я вже зрозумів, — майже примирливим тоном мовив магістр Фланаган. Майже. — Як і побачив, що чогось вона дійсно навчилася, — він тим же ходом ігнорував мене і звертався лише до Трена. — Але тепер мені ще більше цікаво, де ти викопав такий самородок?

Аж язик засвербів кинути ще раз «На гноянці», проте навіть я розуміла, що то буде перебором. Тому я таки прикусила кінчик язика і так само прислухалася до того, що почав розповідати командор:

— Чотири місяці тому, ти мав би чути, ми розгромили армію Гленн-Арду біля наших кордонів. Вчергове. Того разу ті тварюки примудрилися навіть пройти непоміченими вглиб наших територій, ховалися у лісах.

— Так, пам’ятаю цю історію, — хитнув головою магістр. — То ти хочеш сказати, що Бріона — гленнардинка?

— Я — Бренна! — ну от як можна стерпіти таке ставлення?

Фланаган лиш кинув на мене зневажливий погляд, проте більше ніяк не відзначив, що почув мої слова. Трен же продовжив, спочатку відповідаючи на його припущення:

— Ні, Бренна — арвіннелійка, принаймні проживала на території нашого королівства. Коли наша армія, повертаючись після тієї битви, стала табором біля її села… Як воно називалося? — повернувся він до мене.

— Кілбра́нн.

— Так от, коли ми стояли табором біля Кілбранну, зовсім невеличкого села в глушині, ми випадково зустрілися з Бренною.

Я пирхнула на оте його «випадково». Так, дійсно, зовсім випадково. Я всього лише оскопила одного з його воїнів за те, що він хотів мене зґвалтувати, а Трен всього лиш прийшов мені на допомогу, замість того, щоб стратити не розбираючись. Дійсно, випадково.

Моє пирхання не пройшло непоміченим від пильного погляду магістра Фланагана. Але пояснень він не попросив. Натомість кивнув Трену продовжувати.

— Не знаю вже як, але один йолоп з рядових вояків прочув про знахарку у селі, яка могла б допомогти залікувати йому поранення. Не таке вже воно й глибоке було, всіх тяжких ми відправили порталами. Але на нозі й справді дошкуляло. Я, звісно, не знав, що він кудись намилився, але й перешкоджати б не став. А варто було. Бо повернувся він із села з повністю висушеним причандаллям.

— Чекай! — стрепенувся магістр. — Я чув цю історію! Хлопак досі навіть помочитися не може без артефакту. То це ти з ним зробила? — нарешті він повернувся і звертався саме до мене. І я ніяк не могла прочитати його вираз обличчя. — Як?

— Сама б хотіла знати.

— Ми й справді кілька разів пробували повторити чи навпаки, скасувати дію магії, проте все даремно. Тоді Бренна боролася за своє життя і честь, тому діяла більше на інстинктах.

— Так той остолоп тебе зґвалтувати хотів? — здивувався магістр з таким виразом, ніби я геть була нецікавою, як дівчина. Ну, може, для його сонцесяйної особистості я й була нерівня, та все ж у селі багато хлопців мали стосовно мене цілком серйозні наміри. Інше питання, чи мала ті наміри я?

— А по місцю його ураження не зрозуміло? — хмикнув Трен, відповідаючи замість мене. І саме зараз я була йому за це вдячна, як ніколи. — Саме тому Бренна і приклала його чистою магією, але якимось чином змінила її вектор.

— Це ж як його всмажити треба було!

— А я тобі кажу, що в неї фантастичний потенціал. Ось побачиш!

Фланаган скривився. Та й у мене, впевнена, був не набагато кращий вираз обличчя.

— Так, ну, як ти її знайшов, я зрозумів. А як вмовив поїхати з тобою? Невже ніхто з рідних не заперечив?

— Розкажеш? — повернувся Трен до мене.

— Якщо його сонцесяйність, пан магістр, дозволять, — ну не могла я не підпустити шпильку.

А магістр раптом розреготався:

— Давно мене так не називали!

Тобто я не перша? Чи то його і справді так шанобливо називали, а не уїдливо, як це зробила я?

— Розповідай, — на щастя, у його тоні не було ані зверхності, ані єхидства, тож і я свої підштрикачки стримала.

— Все своє життя я жила з бабусею, яка була знахаркою, у Кілбранні, і якщо вона, бувало, й виїздила кудись на ярмарок чи лікувати когось у віддалені хутори, то мене із собою ніколи не брала. Я завжди лишалася на господарстві, — згадалося, як говорила моя мама: «У великому світі надто багато небезпек для маленької дівчинки, я хочу вберегти тебе від них». І я вірила їй беззаперечно. — Ну і вчилася потроху у бабусі варити зілля. А потім мама перестала приїздити, а згодом і бабуся померла. І останні пів року до моменту, коли Трен мене врятував, я крутилася сама, як могла.

— Чекай, мама? — вчепився магістр.

— Так, батька я не знаю, він помер ще до мого народження. Але мама в мене була… Ну, тобто, є. Мабуть. Тільки от останнім часом вона взагалі перестала приїздити, тож… Я хвилююся.

— І ти не знаєш навіть, де вона проживає?

— У неї не було свого дому, вона працювала найманцем, володіла бойовою магією і цим заробляла собі на сяке-таке життя. Більшість грошей віддавала нам з бабусею, коли нечасто з’являлася вдома.

— Чекай! Тобто твоя мама — бойовий маг? — уточнив Фланаган. І після мого кивка продовжив: — Але вона не навчила тебе навіть елементарним заклинанням?