Розділ 2. Вчитель магії

Вираз обличчя мого майбутнього вчителя варто було побачити хоч раз у житті. Вирячені очі, роззявлений рот, різкий вдих, який змусив його закашлятися — картина, достойна пера художника з галереї, куди водив мене Трен, щоб привчити до способу життя аристократії та магічної верхівки. Та мазанина мені не сподобалася, а от якби зобразили цього мага в момент найвищого здивування — ото би точно був шедевр на століття!

Поки я роздумувала і намагалася приховати насмішкувату посмішку, командор часу не гаяв:

— Бренно, перед тобою магістр магії, володар дев’ятого рівня, А́йден Фла́наган.

— Був… — пробурмотів чоловік, а я не зрозуміла, до чого це.

Трен же не звернув на це увагу, правив далі:

— Айдене, дозволь представити тобі Бренну Фарле́йн, яку тобі доведеться…

— Та не буду я з нею одружуватися! — перебиваючи товариша, вигукнув магістр Фланаган. — І срати я хотів на думку Еогана. І на його розпорядження. Так йому і передай!

— Може, ми все ж пройдемо всередину? — командор м’яко посунув товариша в будинок, і сам зробив крок уперед. Я, мов на повідці, слідувала за ним. — І вже зручно вмостившись у вітальні, я й розповім тобі, що ніхто не змушує тебе одружуватися з Бренною, а лиш тільки призначає тебе її вчителем магії.

Ми пройшли до затемненої вітальні. Штори на вікнах були засмикнуті, проте навіть у напівтемряві я могла роздивитися безлад, який тут панував. Купа папірців на столі й навколо нього, самописні пера, розкидані книги, пусті та напівпусті пляшки з-під спиртних напоїв то тут, то там, але найбільше коло одного з крісел, мабуть, улюбленого. І товстелезний шар пилу на всіх лакованих поверхнях. Підозрюю, що і не на лакованих теж.

Куди дивиться його прислуга?

Хазяїн і справді гепнувся на своє улюблене крісло. Трен же підійшов до одного вікна та розсунув важкі портьєри, потім те саме зробив і з другим, і з третім. На пилюку, яка після його дій стовпом повисла у вітальні, чоловік жодним чином не звернув увагу, навіть не закашлявся. Лиш обвів поглядом вітальню та точно зачепився очима за розкидані пляшки. Бо наступним запитав:

— Ти хоч набратися ще не встиг?

— Тверезий! — огризнувся магістр. — Хоча з кожною миттю все більше хочу це виправити!

Командор гмикнув, проте ніяк не прокоментував цю заяву. Натомість незворушно підійшов до іншого крісла, обережно переклав стос книг на кутик столу, майже не порушивши живописну композицію на ньому, змахнув пилюку і запропонував мені посісти вільне місце. Сам же примостився поруч, на широкому бильці.

Магістр Фланаган пильно втупився на мене і роздивлявся так кілька довгих хвилин, мов невідомий, але дуже важливий для розвитку магії артефакт, нахилившись вперед і спершись ліктями на свої коліна. Потім же, певно завершивши огляд, відкинувся на спинку і видав:

— Гаспиде, Трене? Навіщо ти приволік мені цю дитину? Мене ж до відповідальності притягнуть за розбещування неповнолітніх.

— Між іншим, мені вже двадцять, пане! — не змогла змовчати. Мій майбутній вчитель дратував мене своєю поведінкою все більше, а я, на жаль, була не з тих, хто вміє мовчки ковтати образи.

— Магістре, — втрутився Трен.

Я скинула голову і запитально поглянула на командора. Він пояснив:

— До мага рівня Айдена треба звертатися не «пане», а «магістре».

От вже мені ці їхні умовності. Добре, хоч з Треном ми швидко порозумілися і ще по дорозі до столиці перейшли на панібратське звертання. Він не раз казав, що я нагадую йому його молодшу сестру, яка померла кілька років тому. Тож і мене йому хотілося оберігати та захищати.

— Та якого в сраці рівня?! — раптом вибухнув магістр. — Я пустий, Трене! В мені більше немає магії! Кому, як не тобі, це знати!

— Тоді чому цілителі досі її відчувають?

— Бо їм повилазило! Я пустий! Вигорів дотла! — Фланаган так блискавично, що ми не встигли нічого роздивитися, сплів якесь фантастично складне заклинання, — Трен ледь встиг підняти перед нами щита, а я й взагалі лиш кліпала очима, — і запустив його в нашу сторону. Ну, принаймні рукою змахнув.

Нічого не відбулося. Навіть повітря не поворухнулося. І то не щит спрацював, інакше ми б побачили яскравий спалах, та й віддачу все одно почули б.

— Бачиш? Яка магія? Чому я можу навчити?

— Ну, принаймні як плести заклинання ти не забув, — хмикнув командор, розвіюючи вже непотрібний щит. — А магія є у Бренни. Ти ошалієш, коли побачиш, скільки. І її треба навчити нею керувати перед вступом до Академії. Просто вивчити загальні заклинання, навчити користуватися магією в побуті, як це роблять усі наші діти.

— Тобто ти хочеш сказати, що ця пані, — сказано було таким єхидним тоном, що в мене аж пальці засвербіли йому очі видряпати за таке звертання, — дожила аж до своїх поважних двадцяти років, і досі не знає жодного заклинання? На якій гноянці ти її викопав?

Що-о? Та як він сміє? Так, можливо, в мене немає аристократичного коріння, і жила я в глухому селі, ніколи не виходячи за його межі, але це не означає, що я чимось гірша за нього і мене можна ось так принижувати.

— Айдене, це було грубо!