Пролог. Частина 2

Звісно ж вона не відповіла, лиш підібралася вся і продовжила пильнувати за чужинцем. Трен міг би застосувати силу, навряд чи вона й справді змогла б дати гідну відсіч, проте вирішив лишити такий варіант на крайній випадок. А поки — спробувати все ж словами достукатися до дівчини.

— Я не буду тебе чіпати, просто побуду поряд, допоки ти не зрозумієш, що мене не варто боятися, добре?

Відповіді Трен не отримав, проте він не дуже-то на неї й сподівався. А тому, озвучуючи кожну свою дію, опустився на килимок, який лежав просто біля входу, і так і залишився сидіти.

Час спливав, проте дівчина так і не поворухнулася. Лиш не відводила настороженого погляду від командора, а він намагався триматися і тільки в уяві раз по раз спалахували картинки, як він щоразу витонченіше розправляється з Фланом.

У тому, що це саме він винен, сумнівів у Трена більше не було.

Може, годину потому, коли надворі геть стемніло, командор почув ворушіння від його загону. Вони точно почали за нього хвилюватися.

— Якщо я зараз не вийду до своїх людей і не скажу їм, що зі мною все гаразд, вони закотять істерику, — намагався пожартувати Трен. Навряд чи вдало, бо з того кутка, де сиділа дівчина, не пролунало й звуку. Чоловік обережно піднявся і визирнув надвір. — Зі мною все гаразд, — гукнув він.

— То якого біса ти там стирчиш, якщо там нікого нема? — поцікавився Гверн.

— Так треба. Можете повертатися до табору і попередньо начистити дупу Фланові. Так, щоб його аж шкода стало. Бо коли повернуся я, а він ще буде пересуватися на своїх двох, боюся, не стримаюся та візьму гріха на душу.

Від загону почулися здивовані зойки, та Трен їх більше не слухав. Тільки кинув «Геть!» і повернувся назад до хати. На перший погляд, всередині нічого не змінилося, тож командор знову опустився на килимок, а потім, неочікувано навіть для себе, запропонував:

— Можна, я запалю світляка? Тут, коло себе. Бо ж геть нічого не видно.

І ледь не влупив у темряву магічним заклинанням, коли почув звідтіля тихесеньке:

— Можна…

Голос у дівчини тремтів, проте вона все ж озвалася, а це був гарний знак!

Трен тут же клацнув пальцями, і над його головою спалахнув магічний світляк, який освітив кімнату м’яким, приглушеним сяйвом.

— Як ви їх робите? Мені ніколи не вдавалося… — дівчина зачаровано дивилася на ліхтарика, а Трен, ошелешено, на неї.

Як таке могло бути? Адже він ясно бачив іскри магії, які мерехтіли на її пальцях, а отже, дар у неї є. А світляк — це найперше, найпростіше заклинання, якого вчать наймолодших дітлахів-магів. Він під силу навіть найслабшим.

І ця ж дівчина щойно муміфікувала хазяйство Флана. Трен, маючи за плечима роки й роки досвіду роботи з магією, вперше бачив таке. Проте не сумнівався, що для подібного впливу резерв магії має бути ого-го!

Ні, тут таки варто було розібратися.

— Хочеш, я навчу тебе? — м’яко запропонував він.

— Мама вчила, — похитала головою дівчина. — Все даремно. В мене дуже малий резерв.

— Але ти все ж знахарка? — вирішив почати хоч з чогось Трен.

— Ну, знахарка моя бабуся…

Так он воно що! Значить, бабуся шереху тут навела! То де ж вона сама?

Командор напружився, готовий до будь-якого перебігу подій.

— Проте пів року тому вона померла, тож тепер її обов’язки на мені… — продовжила дівчина, а Трен вже геть нічого не розумів.

— Отже, це ти лікувала мого солдата?

— Мене позбавлять магії за те, що я з ним зробила? — ледь не схлипнула дівчина в кутку.

Так, за напад на королівського воїна, та ще й пораненого, можна було отримати й таку міру покарання, але тут точно був не той випадок. Бо не лікувала б ця юна знахарка рану перед тим, як завдати нищівного удару. Трен уже мав підозру, що саме тут трапилося, ще тоді, коли наказував своїм воїнам розібратися з Фланом, проте все ж хотів почути усю розповідь з вуст дівчини.

— Ну, по-перше, — заспокійливим тоном почав він, — ще розібратися треба, що і як тут трапилося. І я дуже сподіваюся, що ти мені допоможеш з цим. А по-друге, магії тебе позбавляти точно ніхто не буде. То як? Розкажеш, що тут відбулося?

— А може… ми сядемо? Бо вам негоже на підлозі сидіти.

— А тобі — гоже? — пирхнув Трен, а потім жваво скочив на ноги. Тренований організм і не помітив, що м’язи довго перебували без руху.

А от дівчині підйом дався значно складніше. Та й просиділа вона, зіщулившись в кутку у неприродній позі, набагато довше. Трен без роздумів ступив уперед і простягнув їй руку. Прагнув лиш допомогти, та дівчина зойкнула і знову забилася назад у куток.

— Я просто хотів тобі допомогти підвестися? — важко зітхнув командор. Він так і продовжив нерухомо стояти, протягуючи руку.

Дівчина кілька секунд вагалася, дивлячись на простягнуту долоню, як на монстра, а потім все ж відклала рогач, що Трен повважав добрим знаком довіри, та прийняла допомогу.

І тільки коли вона підвелася, чоловік помітив, що рука у неї була лише одна, ліва, інша закінчувалася передпліччям, кисть була відсутня. Саме тому юна знахарка повинна була обирати, чи тримати імпровізовану зброю, чи довіритися незнайомцеві.