Пролог. Частина 1

— Відьма! Там живе відьма! — пролунав крик з боку села.

Зморені довгим походом після переможної битви, воїни, які до того розслаблено порозвалювалися довкола вогнища, попідскакували та повернулися на голос.

Назустріч їм у вечірніх сутінках, накульгуючи та зігнувшись ледь не навпіл, біг їхній побратим. Він тримався за пах і безперестанку голосив, все частіше зриваючись на фальцет.

— Що таке?

— Де ти був?

— Яка відьма? — зусібіч посипалися на новоприбулого питання.

А той лиш скімлив, розмахував руками, вказуючи то на свій пах, то на невелике поселення, солом’яні дахи якого виднілися з-за дерев удалині. І не міг вичавити із себе ані словечка, лиш повторював раз у раз слово «відьма».

З його поведінки можна було здогадатися, що це саме та відьма, на яку він вказував, й заподіяла йому шкоди, а обвуглений одяг на причинному місці підказував, якої саме.

— Відьма в селі — не до добра!

— Варто б розібратися…

— Та що там розбиратися! На багаття її!

— Йдемо! Чого зволікати!

Настрої у рядових вояків, та ще й підігрітих пивом та сидром, швидко набували загрозливих відтінків. Так і стережись — кинуться вершити справедливість, допоки начальство радиться у своєму наметі.

Та, на щастя, не всі керівні чини були на нараді.

— Флане, — з натовпу вийшов капітан, який і звернувся до ушкодженого вояка. — Ану припини скімлити, як дівиця! — гаркнув він на одного, а завмерла уся юрба, яка зібралася довкола. — Ти ж просився до знахарки в село, рану на нозі залікувати. Де ж ти відьму здибав?

Флан, мов за помахом чарівної палички, замовк і перестав розмахувати руками. Ба більше, навіть розігнутися спробував, та все ж ушкодження було точно не вигаданим, бо знову нагнуло чоловіка до землі.

— Говори! — наказав немолодий капітан.

— Пане Гверне, капітане, так я ж до знахарки і йшов! Матір’ю заприсягтися можу!

— Мати твоя давно зогнила в канаві! Заприсягатися він буде! Далі!

— То що ж тепер, я й не людина виходить? І права на допомогу не маю?

— Теревені свої будеш у корчмі розводити, а зараз — чітко і до діла! — Гверн потягнувся до руків’я меча, натякаючи, що намірів панькатися зі скиглієм у нього немає. Магією капітан не володів, проте вправно компенсував це відшліфованими бойовими навичками. — Ну!

— Так знахарка ж і виявилася відьмою! Я ж до неї з усім серцем, сріблом заплатити хотів, лишень би позбавила мене болю!

— Знахарка — відьма? Щось не віриться. Від справжньої відьми ти б не вирвався! — аж трохи сміху додав капітан у своє зауваження. Віри такому пройдисвіту, яким був Флан, він не йняв, та все ж перевірити його слова було варто. Бракувало ще, щоб у них на околицях, на кордоні з ворожим Гленн-Ардом і справді оселилася відьма. У королівстві Арвіннел відьом не жалували, ба більше, винищували, тож це могло стати проблемою, яка потребувала негайного — допоки відьма не зачаїлася, — рішення.

Гверн зробив знак сержанту, аби той покликав командора, який володів бойовою магією, щоб вже разом з ним визначитися з подальшими діями, а сам продовжив допитувати чоловіка.

— Та вона ж мене вивалашила*! — сльози бризнули з очей горе-вояка. — Як тепер я?

— Тобто ти ось так зайшов, а вона одразу — що?

— Та вона одразу добра і приязна була, і рану мені залікувала, — Флан задер штанину, щоб продемонструвати рожевий, свіжозагоєний шрам на литці. — А потім як кине в мене своїм закляттям, просто по чоловічій силі. Ні за що ні про що. Відьма!

— Відьми не вміють так лікувати рани, — зауважив командор, якого сержант перехопив на пів дороги. — Це робота доволі вправного цілителя.

— А цілитель зробив би таке?! — від розпачу, що йому не вірять, заверещав Флан і рвонув із себе обвуглену одежину. Поглядам присутніх постало геть бридке видовище: все, що знаходилося нижче пояса воїна, тепер було схоже на висушену, почорнілу сливу.

— І такого відьми робити не вміють, — задумливо зауважив капітан. — Варто з цим розібратися, Трене, — звернувся він до командора.

— Доконе́чне, — кинув чоловік, а потім на каблуках розвернувся й почав віддавати розпорядження та збирати загін.

А вже хвилин за п’ять невелика кавалькада з магів та кращих мечників рушила у бік села, на яке вказував Флан. Командор Трен, порівняно молодий, проте вже досвідчений полководець, на рахунку якого були як виграні битви, зокрема й остання, так і успішні потаємні вилазки, сам очолив зібрану групу.

Хата знахарки, як сказав Флан, стояла трохи на віддалі від основних сільських вулиць, тож сплутати її з якоюсь іншою було б вкрай важко. Та ще й вибиті двері, які лишилися теліпатися на одному завісі, підтверджували зроблені висновки.

Трен помахом руки наказав своєму загону зупинитися, а сам просканував простір довкола, а також будинок. І не відчув нічого, окрім всепоглинущого страху. Відьма, навіть та, яка вчинила злочин, точно б не мала таких відчуттів. Тоді — хто? І найцікавіше: що саме тут сталося?