Розділ 20. У думках - тільки ти

— Нарешті цей день скінчився… — тяжко зітхнув Айден, щойно ми всілися на сидіння магмобіля. Він відкинувся на спинку, не поспішаючи активувати артефакт руху, і стомлено заплющив очі. Я теж не приспішувала його, просто милувалася його розслабленим профілем. І думала, наскільки ж він гарний. Хоч за його важким характером і складно було помітити це раніше. Та все ж, навіть попри нестерпність, я змогла побачити в ньому цікавого чоловіка. Так, сердитого, так, побитого життям, проте дотепного, привабливого — і не лише зовні, — надійного. 

А Аластріона? Чи бачила вона все те, що бачу я? Чому не захотіла прийняти його? А якщо все ж прийняла, то чому не дозволила розповісти про це?

Хоча, я зараз вчиняю так само. Проте у мене є вагомі причини на те. Чи могли такі ж бути у моєї матері? Можливо, я була тією причиною?

Та от тільки який сенс тепер про це думати? Лиш настрій собі псувати, а він сьогодні, попри втому після іспиту та прогулянки, у мене був піднесений та навіть грайливий. 

— Все ж таки я за ці два роки відвик до настільки інтенсивної праці, — сміхотнув магістр, трохи відпочивши, поки я в думках металася. А потім підвів голову і хитро зиркнув на мене: — Я скучив.

І не встигла я навіть пікнути, не те що зорієнтуватися, як його губи торкнулися моїх, а руки потягнулися до мене: одна обхопила за стегно, а інша заплуталася у моєму волоссі, скуйовдивши зачіску. Ум-м-м, це було саме те, чого мені бракувало протягом дня, хоч я й не надто усвідомлювала, від чого такий неспокій. А ось тепер, опинившись у його обіймах, я відчула себе на своєму місці. Хоч і не в спокої, бо серце калатало, мов навіжене, а в животі скрутився тугий пульсівний клубок. Проте саме там, де мені й хотілося бути: притискатися до сильного тіла, відчувати його дотики, поцілунки. Що може бути краще? Всі негаразди вмить випарувалися, лишаючи місце лише насолоді.

Айденова ніжність, з якою він мене зараз пестив, зводила з розуму, змушувала втрачати голову. Хоча все ж десь у свідомості й майоріла думка, ніби це хтось зовсім інший, не мій завжди суворий та прискіпливий учитель цілує мене на стоянці біля Академії. І ще якась думка… Проте його солодкі, наполегливі губи постійно відганяли її, взагалі позбавляли можливості мислити, не те що ясно, а навіть просто так.

Зрештою, саме Фланаган був тим, хто перервав наше тривале безумство. Він відсторонився, навіть відштовхнув мене, зі словами:

— Ну ні! Досить! Інакше ми ризикуємо так і заночувати ось тут, просто посеред стоянки.

Я не заперечувала, лишень би знову опинитися у його обіймах. Бо щось мені було дуже зимно без них теплого літнього вечора.

Проте в голові все ж почало потроху прояснюватися, хоч і не настільки швидко, як би мені того хотілося. Але на щастя мій голодний шлунок переважив, тож я спромоглася навіть пожартувати:

— Ну, хіба що ти дозволиш відкусити від себе невеличкий шматочок. Інакше я помру з голоду раніше, аніж настане світанок.

— Демони! Айна не додумалася тебе нагодувати?

Я лише знизала плечима, не бажаючи підставляти дівчину:

— Та поки ми гуляли, я не дуже-то й хотіла, нервове напруження і таке інше. Лиш вже коли на оглядовий майданчик піднялися, захотілося, та вже було пізно, тож…

— Тож зараз їдемо вечеряти, — категорично заявив Фланаган і зрушив магмобіль з місця. Ще й дорогою бубонів: — Зовсім про себе не думає. Вранці лиш чаю попила, і хоче до вечора проходити.

— А ти, виходить, їв? — здивувалася я. Адже згаданий чай ми з ним пили разом.

— Ні, — кинув він, навіть не замислившись, у яку пастку себе заганяє. Вся його увага була зосереджена на крутому повороті, біля якого зупинився ще один мобіль, частково закриваючи огляд. Варто було бути дуже обережним, щоб ні з ким не зіткнутися ненароком.

Я почекала, коли Айден здолає цю перешкоду, і тоді вже відігралася:

— Отже, я про себе не думаю, але ти — просто вершина розсудливості, так?

— Це до чого зараз?

— Та до того, що ти теж голодний, як і я. Чому не поїв?

— Хотів завершити швидше.

Фланаган привіз нас на чергову площу, якими рясно була засипана столиця, принаймні у центрі так точно. І тут у вечірніх сутінках теж сяяла вогнями, які відбивалися у скляних птахах, чергова пафосна ресторація. З її не менш пафосними та зазнайкуватими відвідувачами. На зразок Айлін Брекстон.

Бр-р-р!

Аж здригнулася, коли уявила, що знову доведеться їсти під їхніми поглядами. І думати, який вигляд я матиму, замість того, щоб просто насолоджуватися компанією Фланагана.

Та яка би я голодна не була, а мені шматок в горло не полізе в такій обставі.

— Я туди не піду, — випалила, ледве магістр заглушив артефакт.

— Чому? — він здивовано скинув брови.

— Бо не хочу я там їсти. Я краще вдома…

Почала пояснювати, проте мене перервав його веселий, розко́тистий сміх. Тепер настала моя черга кидати на нього здивовані погляди. І чекати, допоки він заспокоїться.

— Бренно, ти неймовірна, ти в курсі?

— Звісно ж так! — фиркнула у відповідь. — А в тебе ще були сумніви?