Розділ 19. Оглядовий майданчик

Ми з Айною завернули за ріг Академії, де вузька стежка, усипана дрібним гравієм, вела до кам’яних сходів, що гвинтами підіймалися вгору. Я б пройшла повз, і так би й не помітила тих сходів, бо ховалися вони за кам’яним виступом. Східці були старовинні, з вигладженими від часу сходинками, які аж виблискували під променями західного сонця. Повітря тут було прохолодніше, з легким присмаком соснової смоли від парку, що розкинувся навколо Академії.

— Зараз покажу тобі найкращий вид в Академії. А може, і в цілій столиці! — Айна обернулася, її очі блищали від захвату. — Оглядовий майданчик — це місце, куди ходять, коли хочуть забути про іспити чи просто помріяти. Але попереджаю: там так гарно, що можна зависнути до півночі!

Я посміхнулася, відчуваючи, як її ентузіазм заряджає і мене.

— Якщо там ще є де присісти та чим перекусити, я вже фанатка, — відповіла я, намагаючись звучати так само безтурботно. І не відставати.

— Перекусити? Ну, цього все ж не обіцяю, треба було лізти у шпарину за пиріжками, — Айна хихотнула, вибігаючи на останню сходинку.

Ми опинилися на просторому круглому майданчику, викладеному гладкими сірими плитами, які відбивали м’яке світло вечірнього неба. По периметру площадку оточували невисокі ковані перила, прикрашені візерунками зірок і півмісяців, що додавали майданчику затишку. І я була впевнена, що вони були ще й магічно захищені від падінь. Лавки з темного дерева, вирізьблені цікавими візерунками, стояли вздовж краю, сидіннями до загорожі, запрошуючи сісти, розслабитися та помилуватися краєвидами. На одній із них лежав забутий кимось шарф, що гойдався на вітрі, а поруч у глиняних горщиках росли квіти — білі, з ніжним ароматом ванілі, що змішувався з прохолодним вечірнім повітрям.

І більше нічого — лише відкритий простір, який не заважав милуватися пейзажем. І саме в ньому крилася справжня магія!

Академія розкинулася внизу, наче намальована вправним художником. Вежі головного корпусу з гострими шпилями тяглися до неба, їхні сірі стіни тепліли в променях сонця, що хилилося до горизонту, фарбуючи хмари в відтінки рожевого, помаранчевого та лілового. Парк навколо корпусів гойдав кронами вікових дубів, між якими вилися стежки, посипані гравієм. Я навіть згадала, як у цьому парку ми з Айденом колись їли смачнющі перепічки, і захотіла повторити цей досвід. А потім згадався інший парк, біля ресторації, і щоки залило рум’янцем.

Тож я відвернулася до іншого боку, роздивляючись вже величезний двір Академії. Далеко виднілися полігони, де студенти тренувалися: спалахи вогняних куль і крижаних стріл створювали барвисті візерунки в повітрі, а над ставком, що виблискував, наче дзеркало, гуділи крила магічних птахів.

— Ну, що скажеш? — Айна плюхнулася на лавку, простягаючи ноги й відкидаючись назад. — Правда, тут хочеться зависнути до півночі?

Я теж сіла поруч, що хотіла зробити вже давно, і нарешті розслабилася відчуваючи, як легкий вітерець гладить щоки.

— Це місце — наче із книжки про пригоди, — сказала я, не відводячи очей від веж, що виблискували в заході сонця. — Чому тут нікого немає? Моя б воля, я б тут проводила увесь вільний час!

— Звикаєш, — Айна знизала плечима. — Хоча я досі полюбляю сюди приходити час від часу. Особливо в ось такі вечори, коли тут зовсім пусто.

— Тож все-таки тут вирує життя?

— Та як і всюди в Академії. Складно знайти куточок, щоб усамітнитися.

— І чим тут займаються, коли не милуються краєвидами?

— Та всяким! Хтось читає, хтось базікає, хтось просто дрімає. А дехто тікає від гніву викладачів, коли щось накосячив. Ніби його тут не знайдуть, — пирхнула Айна, і я теж засміялася.

— А в тебе були такі фейли?

— Ой, не нагадуй! — Айна закотила очі. — На першому курсі я випадково переплутала заклинання і викликала дощ у бібліотеці. Добре, що тільки над своїм столом, але конспекти плавали, як кораблі. На щастя, хоч книги я вже повернула, бо було б мені. Бібліотекар досі згадує!

— Справді? — я пирснула від сміху. — І що ти робила?

— Сохла, прибирала і вибачалася, — вона знизала плечима, але її очі блищали від сміху. — І ледь не спалила конспекти, коли намагалася висушити і їх. А в тебе що, траплялися магічні провали?

Я задумалася, але вирішила не грузити її розповідями про Кілбранн. А от про вибиту стіну у будинку Фланагана, без подробиць звісно, все ж розповіла.

— Ой, не можу, — реготала третьокурсниця, коли почула мою розповідь. — І що, магістр не зрозумів, що жароверт у тебе вийшов?

— Він тоді так зверхньо до мене поставився, що навіть не подивився, що я сплела, — довелося трохи прибрехати.

— І як ти відшкодовувала йому збитки?

— Та ніяк! Він сам скерував мене кидати те заклинання, та й після ремонту отримав красиве, панорамне вікно з виходом до саду.

Ми ще трохи побазікали про дрібниці: Айна розповідала мені про плітки та пригоди в Академії, але я майже її не слухала. Думками я повернулася до того, що вже дізналася сьогодні про свою матір. І всередині гризло від усвідомлення, що, можливо, якби Аластріона була досі жива, то магістр би й не поглянув у мою сторону. Та й не зустрілися б ми з ним, скоріше за все, адже магію свою він так би й не втратив.