Розділ 17. Пізнавальна екскурсія

На щастя, Айна справді погодилася ще погуляти зі мною, тож на мене чекала захоплива екскурсія закапелками Академії.

Ми пішли коридором до сходів, поки Айден ще забарився в аудиторії. Точно давав мені час зникнути з його поля зору.

Сонце за час іспиту далеко перекотилося горизонтом, тож його сяйво пробивалося крізь високі арочні вікна, відкидаючи золотаві плями на гладку мармурову підлогу, яка блищала, ніби щойно натерта воском. Повітря було наповнене легким ароматом старовинних книг і свіжої трави — мабуть, із саду, що виднівся за вікнами. Айна йшла попереду, її крок був упевненим, як у людини, яка вже давно вважає це місце своїм домом.

— Ну що ж, Бренно, спробую і я тебе здивувати, як щойно це зробила ти, — усміхнулася вона, обернувшись до мене. Її волосся, заплетене в недбалу косу, колихалося в такт крокам, а в очах блищали пустотливі вогники. — Ти ж не думаєш, що Академія — це тільки актові зали та нудні іспити? Тут є ще стільки куточків, де можна загубитися на цілий день!

Я кивнула, намагаючись приховати свої переживання. Після того поцілунку з Айденом мої думки все ще намагалися зібратися докупи, але перспектива дізнатися більше про це місце здавалася захопливою.

— Звичайно, спробуй! А я вже подивлюся, чи здивувала ти мене, — не лишилася в боргу. А потім все ж додала: — Бо я ж тільки коридорами бігала за тобою, як загублена вівця.

Айна засміялася, хапаючи мене під руку — ліву, звичайно, бо права все ще ховалася під шалею.

— Добре, почнемо з головного корпусу. Ось бачиш ці стіни? — вона вказала на високі мури з сірого каменю, прикрашені вигадливими різьбленнями: руни, що ледь помітно мерехтіли магічним сяйвом, і барельєфи з міфічними істотами — драконами, феніксами та грифами, ніби застиглими в польоті. — Це не просто декор. Кожен камінь просякнутий захисними чарами. Якщо хтось спробує проникнути без дозволу, ці руни оживають і... ну, скажімо так, непроханий гість опиниться в дуже незручній ситуації. Минулого року один шпигун з Гленн-Арду намагався — прокинувся в озері за кілометр звідси, мокрий як хлющ!

Я розсміялася, уявляючи ту картину. І мало вірячи у її реальність.

Ми якраз вийшли з центрального входу на головну площу Академії — широку, вимощену бруківкою, з фонтаном у центрі. Вода в ньому не просто била вгору, а мов би танцювала: струмені здіймалися вгору, формуючи фігури — то квітку, то зірку, то мініатюрний замок. Навколо фонтану стояли лавки з кованого заліза, де сиділи студенти: хтось читав товстелезні фоліанти, хтось практикував дрібні заклинання, викликаючи іскри над долонями.

— А це наш «Фонтан Натхнення», — пояснила Айна, підводячи мене ближче. Вода була кришталево чистою, з легким блакитним відтінком, ніби напоєна магією. — Легенда каже, що якщо кинути в нього монетку і загадати бажання, пов'язане з магією, воно обов'язково збудеться. Але тільки якщо ти справді віриш! Я минулого семестру загадала успішно скласти іспит з алхімії — і що ти думаєш? Зробила!

— Серйозно? — здивувалася я, копирсаючись у кишені в пошуках монетки. Очікувано, нічого не знайшла, але зробила собі зарубку у пам’яті на майбутнє.

А Айна ще й підморгнула:

— Тільки ж не розказуй, що загадала, бо не збудеться! Ходімо далі, покажу тобі гуртожитки. Вони — як окремий світ!

Ми рушили стежкою, що вела вглиб кампусу. Дерева вздовж неї були високими, з густими кронами. Листя шелестіло, ніби шепочучи таємниці, а під ногами м'яко пружинив мох. Гуртожитки постали перед нами як ціле містечко: кілька триповерхових будівель з червоної цегли, з великими вікнами та балконами. Перший поверх цілковито складався з вітражів — захоплива картина!

— Ось цей — для першокурсників, — вказала Айна на найближчий корпус. Він виглядав затишно, з верандою, де стояли столики з парасольками, а на стінах в'юнкий плющ утворював живі візерунки. — Кімнати на двох або трьох, з усіма зручностями. Але будь готова — сусідки трапляються різні. Минулого року зі мною жила дівчина, яка практикувала заклинання сну, просто на нас. І ми всі в кімнаті спали як немовлята... аж до обіду!

Я засміялася, уявляючи хаос. Повідомляти, що не буду жити в цьому гуртожитку, я не збиралася, потім якось дізнається, а запитала інше:

— І що з нею трапилося?

— Відрахували, що би ще! І змусили носити обмежувач магії.

Я аж здригнулася від її відповіді, бо знала, що це означало — мене ним лякав Фланаган, коли заклинання зовсім не виходили. Браслет зі спеціального сплаву, який надягався на ногу і блокував магію. Не повністю, якісь прості побутові заклинання плести можна було, але нічого серйозного. І самостійно зняти цей браслет було неможливо. Його вдягали порушникам та магічним злочинцям. А також з метою безпеки тим, хто не зміг опанувати свою магію.

— А хіба навіть за такі невинні жарти карають настільки серйозно?

— Якби то були єдині її жарти — то ні, але вона й без того добряче відзначилася. Проте покарання не остаточне, на рік, якщо не помиляюся. І з виправними роботами. Тож, якщо вона одумається, зможе поновитися на навчанні.

Це тішило. Та й зрештою, яке мені діло до когось там? Основне, щоб я сама змогла вивчитися та стати дипломованим цілителем.

Тож відкинула невеселі думки та повернулася до попередньої розмови:

— А ти де живеш? У третьокурсницьких?