Розділ 16. Тепер студентка

Тепер і я була ошелешена не менше за всіх присутніх.

— Задоволений? — єхидно поцікавився королівський цілитель в Айдена.

— Не зовсім, але ми обговоримо це в іншій обставі, — все ж залишив за собою останнє слово мій учитель. Як завжди.

Коли нарешті зі мною було завершено і я повернулася обличчям до аудиторії, на мене круглими очима дивилися абсолютно усі присутні.

Кхем… Знову навела я шереху. Усміхнулася сама до себе і попрямувала до Айни.

Дівчина теж очманіло глипала на мене. І коли я сіла, ледь не на всю аудиторію мовила:

— Оце ти даєш! Як?!

І от що я мала їй відповідати?

Знизала плечима і мовила нейтральне:

— У мене не було іншого вибору, аніж навчитися якнайбільше до вступу. Бо інакше я б зі своєю однією рукою навряд чи мала хоч якийсь шанс на вступ.

Айна закивала і замовкла на якийсь час. А мені хотілося повернутися до нашої попередньої розмови, про мою матір, та я не знала, як її підвести до цього.

На щастя, коли наступний студент почав помилятися і губитися перед комісією, Айна сама повернулася до мене:

— Стосовно твого питання. Поки ти хизувалася тут перед усіма, я ж пригадала точно ті плітки. Начебто й справді був момент, коли Аластріона посварилася з його величністю та на якийсь час відійшла від виконання обов’язків ректора. Тоді вона зовсім пропала зі столиці, кажуть, подорожувала континентом. Навіть у Гленн-Арді побувала (тоді ще у нас з ними були нормальні дипломатичні стосунки). Саме там її й спобігли королівські гінці з проханням повернутися до очолення Академії.

Так, ця історія цілком могла б пов’язатися з моїм народженням. А знаючи заго́нистий характер моєї матінки, вона могла зчинити сварку з нічого, якщо мала би з того зиск. Навіть з королем. А приховати непотрібну дитину — чи не причина? Та й Гленн-Ард. Кілбранн стояв майже у прикордонні, зручно було плутати сліди.

— Проте я сумніваюся, що магістр Фланаган зникав зі столиці в той самий час, — продовжувала Айна, навіть не підозрюючи про мої думки.

— А коли ректорка зникала? — мені потрібне було підтвердження своїх здогадок, хоч я й не розуміла, навіщо.

— Та не знаю, може, років п’ять-сім тому, — знизала плечима дівчина.

Всі мої припущення розлетілися на друзки.

— А раніше?

— Та звідки би мені знати? — хмикнула вона. — А чому ти так допитуєшся?

Тепер настала моя черга байдуже, щоб не викликати ще більше підозр, знизувати плечима:

— Просто цікавлюся. Та й іспит досі ж триває, треба якось час згаяти.

— Ага, а після твого виступу тут зовсім ні на що дивитися, — сміхотнула третьокурсниця.

— Дякую, — я схилила голову, приймаючи її похвалу. Мені й справді було приємно, що я змогла довести всім, що я чогось варта. — Але стосовно інших. Це нам така добірка слабких попалася, чи всі вступники настільки погано володіють магією?

— Це не вони погано володіють, — знову сміялася Айна, — це ти надто гарно її освоїла. Та і навіщо тоді йти до Академії, якщо вже знаєш та вмієш дуже багато? У Школах магії, в якій ти, я так розумію, не навчалася, — вона запитально поглянула на мене, і я кивком підтвердила її припущення, — вивчають лише основи. Все решта — в Академії.

Поки ми говорили, іспит нарешті завершився. Гарет Лейн відпустив останнього абітурієнта і знову парою оплесків привернув нашу увагу:

— Вітаю всіх присутніх зі вступом до Академії. Маєте два тижні, щоб розібратися зі всіма своїми справами та, кому це потрібно, устаткувати питання з гуртожитком. І в останній день літа чекаємо на вас у стінах Академії. Зараз же бажаю з користю провести ваш вільний час.

Королівський цілитель усміхнувся нам, попрощався з викладачами та попрямував до виходу. Його приклад наслідували й Лоранни. А от Айден нікуди не поспішав, натомість вичікувально втупився на мене. Складалося враження, що він спеціально хоче, щоб усі якомога швидше побачили, що нас щось пов’язує.

Хоча то дійсно справа кількох днів, та ж Айна та Айлін і так вже про це знають, і обов’язково рознесуть Академією, проте я все ж воліла відтягнути цей момент якнайдалі.

Тому й не поспішала виходити, совалася на стільці, наче щось загубила, хоч і нічого не брала із собою. Моя провожата навіть здивовано вигукнула:

— Що ти там шукаєш?

— Що?.. — вдавала дурепу, як могла, поки останні вступники покидали аудиторію. — А, ні, нічого. Здалося, що сукня зачепилася за якийсь гачок. Тож хотіла переконатися, що не порву її, коли буду вставати.

Підвелася і ще раз з надією поглянула на кафедру. Але ні, Айден нікуди не зник. Лише сперся сідницями на край столу та склав руки на грудях. А ще його вуста розтягнула єхидна, розуміюча усмішка.

Обов’язково вискажуся йому про таку його поведінку, коли ми залишимося на самоті.

А залишилися ми просто зараз. Бо третьокурсниця виявилася аж занадто тямущою.

— Почекаю на тебе у коридорі, — з усмішкою мовила вона і, не чекаючи відповіді, чкурнула за двері.