Розділ 13. Перед іспитом

Айна підхопила мене під руку, ліву, звісно ж, і щосили потягнула за собою всередину до центрального корпусу Академії.

Там уже кишіло від купи студентів, тож якби я була сама, точно б розгубилася і не знала, куди мені йти. Третьокурсниця вже була знайома з процедурою, тому, розштовхуючи ліктями усіх підряд, нахабно просувалася вперед. І мене за собою тягнула.

Я сумнівалася, що вона у цьому гаморі мене почує, та все ж запитала:

— А що за жеребкування?

І таки отримала відповідь:

— Ти бачиш, яка тут купа народу? Де вас усіх можна розмістити разом? Хіба в актовій залі. Але там складно буде роздивитися, що робить кожен зі студентів. Тому зараз вас розділять: проведуть жеребкування і відправлять по різних аудиторіях.

Говорила Айна усе це, ні на мить не спиняючи свій рух. І під кінець монологу вивела мене до стіни, біля якої за столом сидів… секретар, напевно. Це був доволі молодий чоловік в окулярах. Він зиркнув спочатку на Айну, на мить скривився, а потім повернувся до мене і запитав:

— Ім’я та вектор?

— Я… — почала й осіклася. Ну от і що йому говорити? Цієї ситуації ми з Айденом передбачити не могли. Ну, буду викручуватися якось. — Бренна Фарлейн…

Продовжити мені не дали. Чоловік тут же кивнув і виголосив:

— Вітаю! Ваша аудиторія під номером 417. Айна супроводить вас туди, — і повернувся до наступного майбутнього студента.

Я ж розгублено повернулася до своєї провожатої. 

— Ходімо! — вона, на відміну від мене, зовсім не губилася. Знову прокладаючи нам шлях, потягнула мене до виходу із зали та до сходів, які були розташовані в коридорі праворуч. Саме ними ми піднялися аж на четвертий поверх, а потім широким коридором, з одного боку якого були розташовані вікна, а з іншого — багато високих двопільних дверей з номерами на них. Біля кожних стояли групи вступників разом зі студентами, які їх сюди привели. Хтось говорив, інші розгублено озиралися довкола, треті перебирали пальцями, ніби повторювали плетіння. І більшість — хвилювалися. Саме за нервозністю було чудово зрозуміло, хто тут новачок, а хто вже бувалий.

Айна впевнено привела мене до крайньої аудиторії, на якій і справді висіла табличка з написом «417», дорогою кивнула кільком знайомим, а потім нахабно вмостилася на підвіконні напроти. Я так зробити не наважилася, а тому просто зупинилася поруч і вперлася плечем у стіну поряд з вікном.

Біля моєї аудиторії вже стривожено переминалося з ноги на ногу кілька хлопців та дівчат. Я навіть відчула до них певну симпатію чи прихильність.

Хвилювання, яке й до того не те щоб відпускало мене, тепер, у такій атмосфері знову накрило з головою. На щастя, моя супутниця своїми розмовами не дала мені скотитися у паніку.

— Так, ми все ж таки прийшли зарано, — хмикнула вона. — Але то й добре. Не люблю спізнюватися. Та й тобі на майбутнє: викладачі теж дуже не жалують тих, хто постійно спізнюється на заняття.

— Я би здивувалася, якби було інакше, — фиркнула у відповідь, лиш би не мовчати.

Айна теж засміялася:

— Так, краще, коли ми чекаємо на них, аніж вони на нас.

— Тобто аудиторія ще порожня? — здивувалася я.

— Скоріше за все. Інакше б нас уже запросили.

— Нас? Тобто ти будеш зі мною на іспиті?

— А що, тобі не треба підтримка? Так, старшокурсникам дозволяється спостерігати.

— О! Я дуже рада, якщо так, — навіть душею не покривила, мене справді тішило, що хоч одна знайома мені людина, нехай лише й два дні, буде присутня поряд.

— Викладачів, що будуть приймати іспит, зазвичай, троє, — Айна перемикнулася знову на пояснення. — Усі одного чи споріднених векторів.

Про це мені розповідав і Айден. Ми ще подивувалися, як буде в моєму випадку, бо ж бойовий та цілительський — точно не споріднені вектори. Але вже зовсім скоро я точно про це дізнаюся.

В кінці коридору, з якого прийшли й ми, показалися перші викладачі у викладацьких мантіях. У студентів, наскільки я знала, теж мали бути подібні, але вдягалися вони лише для якихось визначних подій, на щодень можна було обирати повсякденний одяг.

Перші викладачі до нас не дійшли, зникли у попередніх аудиторіях. Але натомість до коридору заходили нові. І серед них я побачила Гарета Лейна. Й дуже потішилася, коли він, разом із жінкою елегантного віку, зайшов до моєї аудиторії. Отож, і з екзаменатором одним я теж знайома. Як і він зі мною та моїми особливостями.

А далі я й геть втратила дар мови. Як і Айна поряд. Як і ще добряча частина присутніх у коридорі. Бо саме цим коридором, якраз до аудиторії під номером 417, прямував його сонцесяйність, магістр Айден Фланаган власною персоною.

Отже, він теж буде одним з тих, хто прийматиме у мене іспит? Цікаво, чи знав він про це і не сказав мені? Чи для нього такий вибір теж виявився сюрпризом?

У будь-якому випадку я зовсім розслабилася від усвідомлення його присутності поруч. Хоч він був найсуворішим учителем, який тільки траплявся на моєму шляху, проте я була впевнена, що мені нічого не загрожує.

Айден нишком підморгнув мені, коли проходив повз. А я зробила йому «страшні» очі. Хоч він вже й відвернувся, тож моєї пантоміми не побачив. Ну та нічого, вдома я йому точно вискажуся!