Розділ 11. Добрий ранок

Ранком магістр зустрічав мене в кухні. Вже повністю одягнений та готовий до нового дня. А ще, звідтіля несамовито пахло квітковим чаєм. Власне цей аромат і привабив мене, розхристану та скуйовджену після сну. Я просто зайшла перевірити, що там відбувається і звідкіля взялися ці апетитні пахощі.

Окрім чаю, на столі я побачила вчорашні солодощі, які ми замовляли на вечерю, але так і не подужали їх з’їсти. І традиційні Фланаганові бутерброди, які змусили мене усміхатися.

Та все ж, перевівши погляд на чоловіка, я знову стала серйозною:

— Ми так поспішаємо? — поцікавилася я, киваючи на його убрання. — Чому ви не сказали, що треба прокинутися раніше?

— Бо ми не поспішаємо. Часу ще вдосталь. Просто я рано прокинувся і захотів потішити тебе сніданком.

— А одяглися чому?

— Щоб в руках себе тримати! Бо інакше ми б точно спізнилися.

О так, у цьому я не мала ні найменших сумнівів. Особливо, пригадуючи вчорашній вечір.

Це у вітальні Айден був серйозним, стриманим і розважливим. Особливо, коли почув мою заяву. Він так вирячив очі, що я розгубила всю ту рішучість, яку й так нашкребла лише з тяжкою бідою.

— Ні, я то не наполягаю, проте… Чому ти не хочеш говорити про нас?

Невже він і справді не розуміє?

— Бо не хочу собі зайвих проблем, — немов маленькому, пояснила йому.

— І які ж це такі проблеми можуть виникнути у тебе через стосунки зі мною?

— Ти ж бачив, як Айна дивилася на тебе?

Фланаган хмикнув, але все ж кивнув:

— Так, бачив. Хоч і не розумію, куди ти хилиш.

Але я не піддалася на його провокацію. Далі гнула своє:

— А чув, як відреагували дівчата у залі, коли ректор розповів, що ти знову будеш викладати?

Учитель знову кивнув, проте вже нічого не сказав, терпляче чекав, коли я закінчу.

— І як ти думаєш, як саме відреагують усі ці захоплені дівчата, коли дізнаються, що ти обрав мене? — підводила його до правильного висновку.

— Порадіють за тебе? — припустив Айден, хоча по його тону було чудово зрозуміло, що він і сам не вірить у такий розвиток подій.

— Авжеж порадіють, — пирхнула я скептично. — Так порадіють, що захочуть десь прикопати мене. Просто від радості.

— Ти перебільшуєш!

— Ти просто не знаєш, на що здатні дівчата!

— А ти звідки знаєш? — магістр зацікавлено скинув брову.

— Я хоч і з гноянки, — не могла не підштрикнути, — але там теж вирує життя. І дівчата теж сваряться через хлопців та підкидають одна одній різноманітні каверзи.

Айден насупився, проте ніяк не прокоментував мою заяву про гноянку. Натомість вчепився в інше:

— І ти боїшся, що в Академії буде те саме?

— А хіба магічки чимось відрізняються від простих дівчат?

— І ти вважаєш, що я не зможу захистити тебе? — чоловік аж відхилився на спинку дивана та склав руки на грудях. Прискіпливий учитель — та й годі. Аж не вірилося у той момент, що це саме він буквально кілька хвилин тому так шалено цілував мене.

— Я такого не говорила. Але я не хочу, щоб ти захищав мене, сама можу за себе постояти, — вкинула брови, нагадуючи йому про той випадок, який призвів спочатку до мого знайомства з Треном. А потім і до переїзду в столицю. — Проте не хочу постійно ходити й озиратися, а чи не очікує на мене десь за рогом чи за спиною якась надто закохана та дурноверха панянка. В Академії я хочу навчатися.

Айден усміхнувся:

— Як скажеш, Бренно. Я поважаю твої почуття та бажання. Тим паче мені не принципово означувати стосунки між нами. Тому домовилися: в Академії ми просто викладач та учениця.

Аж здивувалася, що він так швидко погодився на мої умови. Проте дивувалася недовго, бо він перемикнув мою увагу на інше:

— А тепер повернімося до того, що хотів тобі сказати я. Як я вже зазначав, не хочу поспішати. Проте це не означає, що я зможу витерпіти твою присутність поруч.

Витерпіти? Але ж наявність стосунків передбачає, що я мала би йому подобатися? А він — терпіти?

Через те що наша близькість була ще зовсім нетривалою, я геть не мала впевненості ані в собі, ані у ньому. Тому й образа блискавично накрила мене з головою. Тому я й сама не зрозуміла, як з моїх очей бризнули сльози.

Фланаган миттю змінився в обличчі й кинувся до мене:

— Бренно! Крихітко! Що трапилося? — він опустився переді мною на коліна та схопив мої руки у свої. Ліву долоню та праву куксу, не роблячи між ними різниці.

— Нічого, — шмигнула носом. І спробувала вирвати з його пальців свою долоню, щоб стерти сльози, та Айден мені не дав. Сам десь вихопив хустинку та приклав до моїх очей.

— Це — не нічого, — зауважив, коли промокнув усю вологу. — Але, якщо не хочеш говорити, я не наполягатиму.

Чоловік знехотя підвівся та повернувся на сидіння дивану. Сперся ліктями на коліна, схилившись вперед, і продовжив: