Розділ 10. Розмова

До магмобіля ми поверталися трохи збентежені та розгублені. І говорила я не лише про себе, але й про Айдена теж. Бо він, мабуть, вперше на моїй пам’яті, опустив усі щити та відкрився мені.

Тож і зараз якось нерішуче, невпевнено, спочатку звично взяв мене за руку і вже планував покласти собі на передпліччя, як на мить завмер. Я вже насторожилася, хвилювалася, що щось не так зробила. Проте навіть гадки не мала, що саме, бо ось ми щойно говорили ж, обіймалися, і все було гаразд.

Чи не було?

Але наступної миті магістр кивнув сам собі та випустив мою руку зі своєї. Я навіть розгубитися не встигла, як він обхопив мене за талію та притягнув до себе. А потім і підштовхнув уперед, спонукаючи крокувати.

— Не заперечуєш? — уточнив він, на мить стиснувши сильніше мою талію, ніби показуючи, про що саме він питає.

Я похитала головою. Бо слова направду зараз, після цього нового жесту, мені давалися з трудом. Захват від близькості його тіла перебивав усі інші почуття та думки. Тож дорогою я цілковито віддалася насолоді.

Магмобіль працівник ресторану залишив на стоянці. Айден допоміг мені всістися всередину, як і завжди. Але й дещо змінилося. Якщо раніше він ледь торкався моєї спини, коли допомагав сідати, то тепер його гаряча долоня власницьки пройшлася вздовж хребта, обпаливши мої нервові закінчення. Ба більше, магія теж відізвалася на його доторки. Це було так несподівано, що я аж сіпнулася від нових відчуттів.

І добряче гепнулася головою об верх дверної пройми.

— От же стихійне лихо на мою голову! — пирхнув наді мною чоловік. А за мить, коли я вже опинилася в салоні, з його долоні на забите місце полилася магічна прохолода, вгамовуючи неприємні відчуття. — Так краще? — схилився він до мене. І забрав руку, лише коли я ствердно хитнула головою.

Фланаган всівся на своє місце, кинув на мене загадковий погляд, і тільки потім зрушив з місця. Дорога пройшла у цілковитій тиші. Це, мабуть, вперше, коли я не знаходила слів, хоча й мовчання, принаймні з мого боку, не здавалося затишним та комфортним. Я взагалі ледь стримувала себе, щоб не вовтузитися на сидінні. Чомусь майбутня розмова викликала занепокоєння.

Саме від цього занепокоєння я, навіть опинившись вдома, не знала, куди себе подіти, допоки Айден відганяв магмобіль до місця його стоянки. Так і металася з кутка в куток просто у передпокої, не наважувалася навіть піднятися до себе та переодягнутися. Все побоювалася, що можу пропустити момент його повернення.

Краще б з ним поїхала, щоб не нервувати тут на самоті!

Вже зовсім затремтіла від передчуття, почала накручувати себе, коли вхідні двері нарешті прочинилися й Айден переступив поріг.

— Чому ти тут? — скинув брови учитель, щойно за ним зачинилися двері.

— Та я… — осіклася і знервовано засміялася, уявлення не маючи, як пояснити йому свою поведінку. Правду казати я не бажала у жодному разі.

Та цього й не знадобилося.

Магістр зробив крок уперед та, зі словами «Ходи сюди», притягнув мене до себе.

І знову його гарячі губи торкнулися моїх. І знову у мене закрутилася голова від відчуттів, що накотили, мов несподіваний шторм.

Цього разу Фланаган поводився набагато настирливіше, нахабніше. Його губи вже не були м’якими, вони владно розсували мої, зминали їх, намагаючися проникнути всередину. А тут ще і язик доєднався, штовхався та розбурхував емоції. В якийсь момент я почула стогін, і тільки потім усвідомила, що то стогнала я сама. Але невже мій голос аж настільки низький?

Ні, виявляється, магістр теж не мовчав, і ті звуки, які він видавав, змушували мої нутрощі стискатися та перевертатися.

Руки чоловіка теж не лежали на одному місці: одна з них м’яшкурила мої сідниці, а інша ковзала туди-сюди вздовж хребта. А ще — сильніше притискала мене до чоловічого торса, намагалася втиснути мене в себе.

Зараз його поведінка цілковито відповідала його цілеспрямованому характеру. І мені це подобалося. Фантастично подобалося!

Хоч я і стояла, завмерши без руху. Бо уявлення не мала, що саме мені робити натомість. І боялася, чи не порушу я своїми незграбними рухами ту магію моменту.

Та зрештою Фланаган все ж відсторонився, обхопив моє лице у свої долоні й зазирнув затуманеним поглядом мені у вічі.

— Ходімо у вітальню, бо так ми ніколи не поговоримо, — і відступив на кілька кроків.

Так, він мав рацію. Проте мої ноги геть не бажали слухатися. Варто було мені зробити крихітний рух, як коліна заявили про себе тремтінням та загрожували підігнутися.

На щастя, Фланаган пильнував, тож миттю опинився поряд і допоміг встояти. А я залилася рум’янцем: так соромно мені було показувати йому свою слабкість. Хоч і це саме він був її причиною.

— Крихітко моя, — усміхнувся Айден. — Яка ж ти… — осікся. А потім труснув головою: — Ні, варто тримати себе в руках.

Мені теж хотілося струснути головою, бо його близькість дуже негативно впливала на моє сприйняття.

— Йдемо, — мовив магістр зрештою. І силоміць потягнув мене до вітальні.

Дорогою я таки змогла опанувати себе, тож заходила у кімнату вже цілковито спираючись на власні ноги. Хоч і продовжувала притискатися до його торса. Так мені подобався той ідеальний збіг мого плеча під його пахвою, те відчуття захищеності у його обіймах.