Розділ 9. Поцілуй мене ще

Магічні метелики! Як же я чекала цієї миті!

Хоч спершу навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Коли він наблизився, моє серце забилося так швидко, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Здавалось, усе навколо просто зупинилось — вода у ставку, вітер, навіть сонячні зайчики, що мерехтіли у воді. Я відчула легке тремтіння в руках, ніби магічний розряд пробіг по шкірі – це суміш хвилювання і нервозності, бо я не знала, що робити і як бути просто в цей момент. Але водночас накотила ця тепла хвиля передчуття, ніби весь світ завмирає навколо нас.

І тільки серце всередині вдарило раз, вдруге — так гучно, що, мабуть, було чутно і зовні. А я почервоніла. І точно оглухла від тих емоцій, що погрожували затопити мене з головою.

Його губи торкнулися моїх, і в той момент все вибухнуло всередині. Це був ніби феєрверк емоцій: спочатку ніжна, майже боязка радість, що розлилася по тілу, ніби я пливла в теплому океані. Я відчула тих вищезгаданих метеликів у животі – вони пурхали, викликаючи легке запаморочення, і це було так приємно, що хотілося, щоб час зупинився. Але в мені вирувало й глибше почуття – близькості, ніби ми з'єднані не тільки фізично, а й душею. Воно приносило спокій, наче я нарешті знайшла своє місце у світі, і водночас збудження, що робило шкіру гарячою, а подих нерівним.

Світ довкола теж ніби став теплішим, наче хтось раптом загасив зайве світло й лишив тільки м’яке сяйво, яке лиш підсилювало відчуття близькості. У голові стало дивно тихо. Ні думок, ні питань. Лише відчуття, що все правильно. Що саме так мало бути.

Мені здалося, що навіть повітря змінило смак — стало густішим, солодкуватим, із запахом води й спеки, і ще чогось, чого не назвеш словами. 

А поцілунок ставав все глибшим, емоції наростали: пристрасть, як вогонь, що розгорається, змішана з ніжністю, що робило мене вразливою. Я відчувала легку сором'язливість, так ніби це вперше, ніби й не було того вечора, коли ми обоє немов показилися. А за тим накотила суміш подиву і захвату – «невже це відбувається зі мною?» – і це наповнило мене ейфорією, ніби я літала. Разом з тими метеликами, що змушували мене тремтіти. І тулитися, горнутися до дужого Айденового тіла.

Коли поцілунок закінчився, лишився посмак: тепла усмішка на губах, легка розслабленість у тілі та бажання, щоб це повторилося. Мене досі не випустив емоційний вир, де кожна секунда – нова хвиля почуттів, і я просто тонула в них, забуваючи про все інше. 

Я не знала, скільки тривала та мить. Може, кілька секунд, може, вічність. Але коли все знову повернулось на місце — вітер, шум ставку, його погляд, — я вже не могла зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

Всередині мене щось змінилося — тихо, глибоко, без зайвих слів. І, мабуть, назавжди.

Коли поцілунок перервався, я відступила на крок, відчуваючи, як щоки палають. Айден дивився на мене — не відводив погляду, і в його очах було щось нове, щось, чого я раніше не помічала. Не суворість учителя, не іронію, яку він так любив ховати за словами. А щось тепле, майже вразливе.

— Бренно... — почав він тихо, і голос його звучав хрипкувато, ніби йому теж забракло слів.

Я не дала йому закінчити. Підняла руку — ту, що з долонею, — і торкнулася його щоки. Як тільки й наважилася? Але зараз я почувалася розгубленою, протей рішучою, як ніколи. Бо ж скільки можна ховатися?

Шкіра Фланагана була теплою, з легкою щетиною, яка лоскотала пальці. Дивовижне відчуття, хотілося продовжити його, тому я поворухнула подушечками. А потім провела долонею вгору, проти росту волосся. Магістр шумно видихнув, змусивши мене відсмикнути руку. Проте не відступити.

— Не кажи нічого, — все ж мовила я. — Просто... поцілуй мене ще.

Він не вагався. Обійняв мене за талію, притягнув ближче, і наші губи знову зустрілися. Цього разу поцілунок був повільнішим, глибшим. Ми обоє нарешті дозволили собі те, що так довго стримували у собі, не наважувалися показати іншому. Я відчула його руки на своїй спині — міцні, впевнені, але ніжні. Вони ніби захищали мене від усього світу, від тих страхів, які я ховала глибоко всередині. Від самотності, від болю минулого.

Коли ми відірвалися одне від одного, дихання було важким. Я притулилася чолом до його грудей, слухаючи, як стукає його серце — швидко, важко, як і моє. Вітер шелестів листям над головою, качки плескалися в ставку, але все це здавалося далеким, неважливим. Головне було тут, між нами.

— Я не планував... — почав Айден, і я відчула, як голос вібрує в його грудях. — Не думав, що це станеться саме так. Але... я не шкодую.

Я підняла голову і подивилася йому в очі. І зловила там своє відображення.

— І я не шкодую, — прошепотіла я. — Але... чому саме зараз? Після того вечора ти уникав мене, ніби я була... помилкою, — так, я все ж наважилася запитати.

Він зітхнув, але з обіймів своїх мене не відпустив. Одна його рука ковзнула по моєму волоссю, ніби заспокоюючи.

— Бо я боявся, — він на кілька ударів серця затих, ніби знову злякався, але тепер вже того, що відкрився мені. А потім пирхнув і продовжив: — Боявся власної реакції на тебе, боявся скривдити.

Ось тут я, яка не була збентежена, та все ж не стримала смішок. Айден теж усміхнувся:

— Не треба тут мені приндитися! Я знаю, яка насправді ти вразлива.