Розділ 8. Трошки дьогтю перед солодким медом

Десерт і справді не змусив на себе чекати. Я встигла доїсти ще один свій рулетик, Фланаган свої поковтав зі звичним мені апетитом, і вже за кілька хвилин на столі з’явилася чаша з теплою карамеллю та кількома невеликими шматочками запеченого яблука, покритими золотистою скоринкою. Поруч — ложка й тоненький шматочок вафлі, щоб можна було брати карамель без зусиль.

Аромат, що оповив наш столик, був ніжний: кориця, ваніль, трохи цитрусу. Той запах нагадав мені щось домашнє, майже забуте. Я взяла ложку, торкнулася карамелі — тепла, густа, вона повільно стікала на яблуко, обволікала його. Один укус — і в роті все стало солодким. М-м-м-м… Насолода-а-а…

— Ви навіть десерти підбираєте стратегічно, — повернулася до Айдена, ковтаючи ще один надзвичайно ніжний шматочок. А разом з ним і усмішку. Щоб не думав, що я вже аж занадто задоволена.

— Досвід, — сухо відповів Фланаган, але в очах знову блиснула м’якість. — І трохи інтуїції. Подобається?

— Так, — все ж усміхнулася йому. — А ще більше — що не треба самій готувати!

— Замовимо щось тут же на вечерю?

— Та хто я така, щоб відмовлятися. Звісно ж, замовляйте!

Магістр потягнувся до меню та на якийсь час заглибився у читання. Я ж продовжувала насолоджуватися карамельними яблуками.

— Як ти ставишся до риби? — увірвався у мою насолоду чоловік. — Смаженої? Соленої? Запеченої?

— Їстиму з радістю, — схвалила його вибір. — У будь-якому вигляді.

— Он як? — він здивовано скинув брови. — Тоді чому ніколи не готувала її вдома?

— Може, тому, що не так то просто перебрати всі оті дрібнюсінькі кісточки з допомогою лише однієї руки? — уїдливо відповіла питанням на питання. Та ще й забувшись, я підняла свою куксу і помахала нею перед носом Айдена.

І почула тоненький жіночий скрик від сусіднього столика за спиною Фланагана. От же напасть!

Так і є, юна, вразлива панянка переляканим поглядом позирала на мене, затуливши рота крихітними долоньками. Її супутник теж насуплено дивився на наш столик. Я тут же прибрала праву руку під шаль, проте вже точно було пізно.

Трохи оговтавшись, дівчина повернулася до хлопця поряд і щось сердито заговорила. Слова на відстані розібрати було важко, проте і її інтонації, і вираз обличчя, і те, як вона час від часу кидала на мене насуплений погляд, красномовно говорили, що вона говорить щось про мене. І спонукає хлопця до дії. Бо ж недарма майже штовхає його у плече.

Аж цікаво стало, що такого вона від мене вимагатиме. І я мала всі шанси просто зараз про це дізнатися. Бо хлопець спочатку згідно кивав на кожне її слово, потім на його обличчі відобразилися вагання. Які втім буквально за мить змінилися рішучістю. Він вперся кулаками у стільницю та впевнено підвівся на ноги. Проте кроку так і не зробив.

А все тому, що Айден, який до того знову втупився у меню, помітив мою настороженість та цікавість. І повернувся собі за спину, щоб побачити, що ж саме привернуло мою увагу.

Хлопець, такий рішучий всього мить до того, раптово зблід і бухнувся назад на стілець. Дівчина ще спробувала його підбурити, проте він так захитав головою, що я побоялася, що вона у нього відвалиться. А потім і зовсім підізвав офіціанта, попри заперечення супутниці, попросив рахунок і ледь не тягом потягнув її геть з ресторації.

Ця сцена викликала в мене гірку усмішку. Хоч я й не знала, що від мене хотіла та парочка, але була впевнена, що якби не магістр, я б точно опинилася у центрі скандалу.

І знову я була шокована, наскільки він впізнавана особа у столиці!

Чоловік між тим вже зробив вибір нашої вечері, бо закрив палітурку і склав поверх долоні. А потім звернувся до мене:

— Хочеш іще чогось скуштувати? Чи йдемо додому?

— Ні, їсти я вже точно не хочу, — важко зітхнула, показуючи, як наїлася. Ба, навіть кілька шматочків яблука досі лишалися на тарілці. — Але ж треба почекати, доки вони приготують наше нове замовлення.

— Навіщо чекати? Вони чудово доставляють їжу просто до порога. І в той час, на який я замовлю.

От вже понад пів року я в столиці, а й досі не звикну до їхніх порядків!

— Ну тоді ходімо додому.

Ми вийшли зі «Срібного Лотоса» на гамірну площу. День уже трохи схилився, тож сонце ковзало по дахах, лишаючи довгі тіні на бруківці. Повітря пахло гарячим каменем і чимось зеленим — мабуть, парком неподалік, яким ми милувалися у вікні.

І тут мене осяяло:

— А ми можемо зараз ще не йти додому, а трохи прогулятися. В тому парку, який ми бачили?

Айден здивовано подивився на мене, а потім зі словами «Чому — ні?» кивнув головою. Розібравшись з працівником, який вже доставив наш магмобіль до входу, учитель звично підхопив мою праву руку собі на лікоть і непоспіхом рушив вулицею.

Якийсь час ми мовчали. Мені здавалось, що після насиченого і в прямому, і в переносному сенсі обіду, після всього цього затишку всередині, слова були просто зайві.

— Задоволена? — озвався він нарешті, коли ми перетнули межу паркової зони.

— Ще й як, — відповіла я, усміхаючись. — І, зізнаюся, трохи здивована. Ви, виявляється, не лише суворий наставник, а й знавець гастрономічних тонкощів.