Розділ 7. То де мені жити?

Коментувати його заяву ніяк не стала, натомість запитала:

— Ви вирішили всі свої справи сьогодні в Академії?

Наче ж нічого такого не запитувала, але магістр Фланаган раптом так весело засміявся, що на нашу пару почали озиратися.

— Ох, Бренно, — все ще усміхаючись, відповів він. — Викладачеві, та ще й тому, який був відсутній два роки, а тепер береться за зовсім іншу спеціальність, ніколи не вирішити своїх справ. Вони наростають і множаться, як демонові хвости.

Не знала, як множаться ті хвости, проте здогадувалася, що, мабуть, швидко і неприємно.

— Отже, завтра ви теж зможете підкинути мене до Академії? — з надією уточнила у нього. Бо ж чи мало? Я навіть припустити не могла, на котру йому треба з’явитися на робочому місці.

— Авжеж підкину. Та і взагалі, ми вирішили, що перший час, може, кілька місяців я привозитиму та забиратиму тебе. З метою твоєї безпеки.

— Та що зі мною станеться?! — вже звично пирхнула я, як робила зазвичай, коли він заводив свою пісню про небезпеку в столиці.

І тільки потім усвідомила увесь сенс сказаного ним.

— Чекайте! Привозитимете і забиратимете? Кілька місяців? — уточнювала я, на що Айден лише кивав головою. — Але ж це означає, що я продовжуватиму жити у вас?

— Звісно. А де ти планувала жити?

— Ну, в гуртожитку, напевно… — невпевнено відповіла йому. Бо й сама не знала навіть, чи є при Академії той гуртожиток. І зараз не могла згадати, чи говорив мені Трен хоч щось про це.

Знову магістр сміявся. Але не насмішкувато, а по-доброму. І тут же пояснив, чому саме:

— Ніякого для тебе гуртожитку. Ні, я то впевнений, що ти своїм гострим язиком розженеш усіх, хто ненароком може зачепити тебе незлим тихим словом.

Я теж хмикнула, визнаючи його рацію.

— Та все ж ми не хочемо ризикувати та наражати тебе на небезпеку, — продовжив Айден. Знову він про ту небезпеку! Наче я яка особа королівської крові, яку треба оберігати, як зіницю ока.

Хто такі ті «ми», я допитуватися не стала. Та і взагалі воліла перевести тему на інше:

— Отже, якщо я лишуся жити у вас, то… — осіклася, намагаючись сформулювати свою думку правильно. — Чи варто мені приховувати в Академії місце мого проживання від інших студентів?

— Можеш спробувати, звісно, — фиркнув Фланаган. — Аж цікаво, через скільки годин це перестане бути таємницею.

— Годин? Навіть не днів?

— Бренно! Столиця настільки тісна, що чутки по ній розходяться блискавично. Не секрет, що я займався — і продовжую це робити, — твоєю підготовкою до вступу до Академії. Як думаєш, той, хто вже знає, що ти в мене живеш, не зможе скласти два та два, дізнавшись, що до гуртожитку ти не переїхала?

— Немов в селі, їй-бо!

— Тебе це бентежить? — проникливо запитав магістр. І навіть рукою потягнувся до мене, точно бажаючи взяти мою долоню.

Проте нас перервав офіціант, що приніс замовлення. Тож мені не довелося відповідати, а Айден прибрав руку. А шкода…

Офіціант, як на мене, повернувся дуже швидко, я навіть не очікувала. Він приніс нам на темній дерев’яній дошці тонкі рулетики з м’яса та овочів, перев’язані стебельцем зеленої цибулі. Кожен — розміром з долоню, запечений до легкого рум’янцю. І ніякого столового наряддя, лише піалки з водою, щоб потім помити пальці, та рушнички витертися. Здавалося, що рулетики можна взяти просто пальцями — і справді, це було задумано саме так.

— Це, здається, з нового меню, — тихо мовив Фланаган, коли офіціант відійшов. — Не впевнений, давно в них не бував. Але точно пам’ятаю, що колись вони рекламували цю страву, щоб залучити відвідувачів, які не люблять морочитися з приборами.

— Або тих, хто не може, — усміхнулася йому, розуміючи, що страва вибрана не випадково. В душі розливалося щастя, погрожуючи вихлюпнутися з берегів.

Айден лиш знизав плечима, але у кутиках його вуст промайнула ледь помітна тінь усмішки.

Я взялася за рулетик і, поки насолоджувалася ніжним  смаком, роздумувала, над тим, а чи й справді мене бентежить, що в Академії знатимуть, що я живу у магістра. Судячи з реакції Айни, прихильниць у Фланагана буде вдосталь. Тож навряд чи їм сподобається той факт, що я живу разом з ним. Хоч би мститися не почали, та каверзи різні влаштовувати.

Хоча… Хіба я боялася б хоч однієї з них? Моя сира магія завжди зі мною. І вони самі будуть дурепами, якщо не розберуться перед тим, з ким саме збираються зв’язуватися.

Дійшовши до такого висновку, я усміхнулася сама собі та цілковито зосередилася на смачнючій страві. Усередині ховалася начинка з ніжного коренеплоду, трохи солодкувата, із соусом на травах. Рулетики було зручно тримати навіть однією рукою — нічого не розсипалося, не текло. Кожен укус був збалансований: солонувата м’ясна скоринка, солодкість коренеплоду, свіжа кислинка соусу. Запечене м’ясо, зелень, трохи диму й крапля лимона, що розкривав весь смак. Ніжна начинка з овочів і сиру просто танула на язиці, залишаючи приємне відчуття тепла.

Спіймала погляд Айдена, який, замість того, щоб самому насолодитися, мовчки спостерігав за мною.