Розділ 6. Ресторація

Якби вже не сиділа на сидінні, точно б впала — так отетеріла від почутого. Та проте не могла не шпигнути його:

— Так я ще ж не вступила до Академії. Вектор — і той не визначили.

Айден на мить відірвався від дороги та кинув на мене іронічний погляд:

— А що, є сумніви, що можеш не вступити?

— Ха! Та мені з моїм щастям — запросто!

— Не переймайся, — спокійним, довірливим тоном заговорив він. — Абсолютна більшість студентів, котрі проходять випробування під куполом, складають іспити без проблем. Там і треба буде лишень показати свої вміння користуватися магією.

— Так я ж під куполом це робила вже! — нагадала йому.

— Робила, — магістр кивнув, підтверджуючи, що розповідь мою він пам’ятав. — Але іспити проходять без купола. Всі вступники, а також охочі викладачі бачать, хто на що здатен. Та й з факультетом тобі все одно варто визначитися. Не здивуюся, якщо заради тебе навіть окрему комісію зберуть, — пирхнув він наостанок.

— От вже мені щастя! — підтримала його тон. І затихла.

Голову роздирали думки після почутого. То це ж виходить, що мені доведеться вже завтра привселюдно демонструвати все, чого я навчилася за ці місяці в столиці. Ні, я то вміла багато, і була впевнена у своїх силах. Але ж… Але мені вистачило сьогодні й трьох викладачів, щоб знітитися, коли плела заклинання. А завтра… Там же буде купа народу!

Ох! На що я тільки погодилася? Сиділа б собі у своїй глушині та й продовжувала лікувати місцевих невдах.

Про те, що, якби не Трен, мені б тоді світила не моя глушина, а тюрма або й шибениця за те, що я скоїла з Фланом, я геть забула.

— Гей! Чого притихла? — вирвав мене з переживань голос Фланагана.

— Що? — стрепенулася я і зустрілася з його гострим поглядом.

— Чого притихла, питаю, — повторив він. — З Академії ж виходила хоч і збентежена, але така натхненна.

От коли він встиг так гарно мене вивчити?

Задуматися не встигла. Як і хоч щось відповісти: ми під'їхали до розкішної ресторації. Мій супутник жваво вискочив із магмобіля і передав артефакт управління працівнику ресторації, щоб той відігнав мобіль кудись на стоянку. Потім Айден підійшов до моїх дверцят, які мені, з огляду на відсутність руки, відкривати було складно, прочинив їх та допоміг вибратися. А потім відступив, даючи можливість роздивитися місце, куди ми приїхали.

Ресторація «Срібний Лотос» стояла на розі старої площі, неподалік від набережної. Будівля з темного каменю, висока, із вузькими вікнами, обрамленими кованими решітками у формі стилізованих пелюсток. Над входом — вивіска з витонченим малюнком квітки, викладеним тонкими смужками срібла, що відбивали світло навіть у похмурий день.

Вхідні двері — дубові, важкі навіть на вигляд. Я сумнівалася, що змогла б самотужки прочинити їх. Але певно для таких випадків на порозі стояв швейцар у темно-синьому плащі. Побачивши нас, він з ввічливим поклоном прочинив двері.

Фланаган змахнув рукою, припрошуючи мене пройти вперед, а я наважитися не могла зробити перший крок, настільки це місце було для мене незвичним та розкішним. 

— Ну? Чого завмерла? Невже не хочеш навести шереху серед місцевої аристократії? — долинув до мене його насмішкуватий, проте не злостивий голос. І змусив сміятися.

Я аж уявила, як зараз на мене усі почнуть озиратися, як стануть шепотіти за спиною, обговорюючи і моє вбрання, і моє каліцтво, коли його стане видно за столом. І чомусь зараз мені не було ніяково. Бентежність свою я залишу на завтра. А сьогодні хотілося побешкетувати.

— Я напитуюся атмосферою, — пафосно відповіла йому. — Щоб вже точно розуміти, яка моя витівка призведе до фурору.

Айден пирхнув, проте ніяк не прокоментував мою заяву. Натомість легенько підштовхнув мене вперед до входу. Магістр сам притримав для мене двері, і щойно ми переступили поріг, галас вулиці залишився позаду. Нас зустріла приємна напівтиша — дзвін келихів, приглушена музика й м’який гомін голосів.

Усередині було просторо й затишно водночас. Підлога з темного дерева, високі стелі з легкими арками, на яких висіли лампи з матового скла. Зараз вони не горіли, проте я була впевнена, що вони мали розливати м’яке, тепле світло. На стінах — старі картини з пейзажами міста та парку, деякі підсвічені ледь помітними чарівними вогниками, які то згасали, то знову спалахували.

Попри розкіш, у ресторації панувала спокійна, ба навіть тепла атмосфера — така, де хотілося говорити пошепки, а не хизуватися. Це місце призначалося для тих, хто цінував не блиск, а смак і момент.

Я аж розслабилася трохи. І точно передумала «викидати коники»: надто дружньою була атмосфера. Хоча… Якщо мене хтось спровокує…

Проте наша пара не привернула загальної уваги. Хтось з відвідувачів просто кидав побіжний погляд, інші приязно кивали магістрові. І поверталися до розмови у власній компанії.

Нас провели до столика біля великого вікна, з якого відкривався вид на парк —  не той, що тягнувся аж до стін академії, інший, але не менш привабливий. Сонячні плями грали на столі, ковзаючи по скатертині, а у вазі на воді повільно колихався білий лотос.

— Тут дивовижно! — захоплено, проте стиха, щоб не порушити атмосферу, мовила я.