Розділ 4. Ох вже ті викладачі

Аж озирнулася, бажаючи впевнитися, що мені то не почулося. Адже ми всі: і магістр, і Трен, і навіть Гарет — визначилися, що дорога мені, скоріше за все, на цілительський. Аж тут — такий випад.

Айден усміхався, а коли побачив, що я озираюся, навіть підморгнув мені.

Та що ж він робить? А що як його поведінку хтось побачить? Він же й так популярна персона тут, а то ще й про мене плітки ходитимуть. Роззирнулася, проте начебто ніхто на мене не дивився.

Тож і зробила рішучий крок під купол. Захист без проблем пропустив мене всередину.

А там на мене вже чекало троє магів — дві жінки, одна трохи старшого віку, інша на вигляд зовсім молода, і чоловік. Вони по черзі представилися, проте імен їхніх я не запам’ятала.

Старша жінка з приязною усмішкою запросила мене пройти вперед, до столу, на якому знаходився артефакт, що визначав рівень магії майбутнього студента. Це був невисокий постамент із темного базальту, у верхівку якого було вмонтовано круглий кристал завбільшки з людську голову. Поверхня кристала була гладкою та холодною навіть на вигляд, з легкими тріщинками, що утворювали природний візерунок.

Магістр буквально вчора розповідав мені, як має проходити випробування. Вступник повинен покласти обидві долоні на кристал і випустити свою магію. Тоді артефакт оживає: тріщини починають світитися — слабким чи яскравим світлом, залежно від сили. Колір сяйва теж змінюється: від тьмяно-синього у тих, у кого магія ледь пробуджується, до сліпучо-золотого чи навіть багатобарвного у тих, хто має винятковий дар.

А ще Айден говорив, що я можу увійти в резонанс з каменем, і тоді почую глибоке гудіння під ногами. Цікаве, мабуть, явище, хотілося б його відчути.

Саме після того, як пройду випробування на артефакті, я буду допущена або не допущена до вступних випробувань. Все це залежало від виявленого рівня моєї магії. Хоча всі як один твердили, що він у мене зависокий, тож ця процедура — проста формальність. Але я все одно трохи боялася, що щось піде не так.

І воно пішло, після перших же секунд.

Біля артефакту стояв чоловік. Саме він і став керувати моїми діями:

— Прикладіть, будь ласка, долоні до верхньої частини артефакту.

Ось про це і сперечалися усі мої наставники, до яких зарахував себе і королівський цілитель. Саме він вважав, що нічого не трапиться, і коли я покажу свою відсутню праву руку, досвідчені екзаменатори зорієнтуються, як бути. Трен сумнівався в цьому, припускав, що артефакт може повестися якось інакше, наполягав, щоб Айден супроводжував мене.

Магістр же, як завжди, був непорушним, як скеля.

— Та чого ви тут розквокталися? Бренна — не мала дитина, а викладачі — і поготів. Якщо щось піде не за планом, на полігоні буде ще купа досвідчених магів. Розберуться вже якось. Або по-дідівськи визначать, рукошма́ просканують.

Зрештою, він таки й мав рацію.

Я підступила ближче до артефакту і випростала свої руки так, щоб стало видно мою відсутню праву долоню.

— Ем… Підкажіть, як я маю це зробити?

Чоловік напроти мене завмер у німому здивуванні. Жінки ж повелися інакше. Старша зойкнула і сплеснула руками, а от молодша видала:

— Хто допустив вас до іспиту?

— А що? Це не перше випробування для будь-кого? Навіть для тих, хто й магії не має? — чи могла я стримано відповісти? Звісно ж що ні!

— У них принаймні дві руки є! — обурювалася й далі магесса. — Ви ж на що розраховуєте?

— На те, що і всі інші. А хіба є якісь варіанти?

— Ні, ви подивіться на неї! — встряг чоловік. — Ще навіть іспиту не пройшла, а вже бришкає, як ніби випускниця!

— Так ви ж самі не даєте мені його пройти!

— А як ти його проходити будеш? Однією рукою? — знову взяла слово молодша жінка.

— Ну то хто тут приймає іспит — ви чи я? Ви ж мені й скажіть, як.

Сама собі нагадувала жінку з приказки «усім селом напали, ледве відгавкалася!», яку так любила вживати моя бабуся стосовно нахабних відвідувачів. Хоча й сама була не з боязких. Я увесь час думала, що то саме в неї я вдачею вдалася.

Стримуватися і мовчати, коли на мене отак нападають, я не могла. Уже готувалася вислухати чергову тираду від чоловіка, він саме набрав повітря повні груди — певно, вона мала бути довгою та експресивною, як його спинила старша магесса, яка до того лиш мовчки спостерігала за нашою перепалкою:

— А скажіть-но, мила пані, як ваше ім’я.

Дивно! Невже їм не висвітилося воно разом з номером? Але мені не важко й повторити:

— Бренна Фарлейн.

Очі магесси ледь не тріумфально спалахнули, коли вона почула мою відповідь.

— Дякую, Бренно, — приязно усміхнулася вона мені. А потім повернулася до двох обурених магів і скинула брову: — Вам нічого не говорить це ім’я?

До чоловіка усвідомлення прийшло блискавично. Він видихнув повітря і наче здувся, як кулька, лиш коли почув мої слова. Молодша жінка ще з нерозумінням кліпала на свою старшу колегу.

А мені аж цікаво стало, що ж там такого пов’язано з моїм іменем. А чи не з моїм?

Бо старша магесса перепросила у мене і відвела своїх колег до протилежної сторони купола. І вже там неголосно заговорила:

— Бренна Фарлейн — це саме та вступниця, про яку нам наголошував сам ректор. Її ми маємо прийняти до Академії за розпорядженням його королівської величності.

— Я думала, це якась аристократка!

Магесса знизала плечима. А от чоловік все одно обурено пробурмотів:

— Це все одно не дає їй права поводитися так нахабно!

— А вам — дає? Вона — лиш вступниця, так не вихована, гаряча, але це пояснюється лише її молодістю. Чим же пояснити вашу зверхність?

Більше нічого я не дізналася з їхньої бесіди: маг побачив, що я прислухаюся, і накинув на всіх трьох полог тиші. Але я й так почула вдосталь, щоб моє его було потішене!

Вони щось бурхливо обговорювали ще кілька хвилин, а потім зняли полог тиші та повернулися до мене.