Розділ 3. Мамина таємниця

З чергового портрета, який до того ховався від мене за колоною, на мене дивилася моя матір — Ріон Фарлейн. То виходить, вона теж була причетною до Академії? Чому ж ніколи не говорила мені про це?

І ні Трен, ні Айден не пам’ятали її імені. Дивно все якось…

— О! А ось і вона! — зі мною порівнялася Айна. Дівчина теж дивилася на портрет моєї матері. — Красуня! Не дивно, що в неї була закохана половина Академії.

Так, мама й справді була красунею, я мало перейняла від її зовнішності, хоча теж не вважала себе потворною. Тут же мама була зображена молодою, років тридцяти, може, трохи більше. Високі вилиці, тонкі риси, темно-русяве волосся спускалося хвилями на плечі. Очі — яскраві, світло-зелені, такі, що ніби сміялися навіть тоді, коли вираз обличчя був серйозним.

На полотні вона була зображена стоячи, у легкій мантії, що більше нагадувала святкове вбрання, ніж академічний одяг. Така натхненна, така прекрасна — я не пам’ятала її такою, та, мабуть, більше ніколи й не побачу вже, і від того серце стискалося сильніше та болісніше.

Захотілося дізнатися, як саме вона була пов’язана з Академією, і Айна точно щось знала про неї.

— Вона? — уточнила у дівчини. — А хто вона?

— Ти що? Сама ж про неї згадувала, а тепер не впізнаєш?

— Та кого я маю впізнати?

— Аластріону Гленнвір — попередню ректорку Академії, кого би ще?

Ось тут я вкрай отетеріла…

Та бути того не може! Айна точно щось плутає.

Підскочила ближче, щоб роздивитися напис під портретом.

«Аластріона Гленнвір, ректорка Академії магії. Роки правління: 5715–5736 від початку світу» — значилося там.

Аластріона… Ріон… Так, обидва її імені були співзвучними.

Я народилася у 5717, і це ж виходить, що вже два роки, як мама була ректоркою Академії. То он яким чином вона заробляла собі на життя? Дійсно, складний шлях! Куди тут виховувати доньку? Та ще й неповносправну, одноруку. Чи хоч правду їй розповісти?

Краще вже присвятити себе вихованню цілого покоління здорових, ідеальних магів!

Тільки от як ціла ректорка академії не змогла зробити того, що вдалося командору армії: навчити мене плести заклинання?

Питань було безліч, проте зараз точно не час був їх обмірковувати. Тим паче, що й Айна не відставала:

— То що, впевнилася, єнот ти недовірливий! — сміялася дівчина.

Я теж вичавила із себе усмішку:

— Так. Просто не думала, що вона виявиться аж настільки молодою.

— І фантастично прекрасною, так? — з хитрою усмішкою підказала студентка.

Кивнула у відповідь: простіше погодитися, аніж починати зараз щось доводити. Та й час вже було йти до полігону.

Дорогою далі я знову мовчала. Проте зараз думки, хоч і крутилися довкола Айдена, але були геть далекими від романтичних.

Отже, вони з Треном мали рацію: моя мама приховувала, і значно більше, аніж хтось із них міг би припустити. Чому вона це робила, ми вже навряд чи дізнаємося, хоч мені й було страшенно цікаво.

Але більше мене зараз бентежило зовсім інше: чи варто розповідати магістрові про те, що я дізналася, хто вона.

Про Трена я навіть не задумувалася — йому б я розказала без сумнівів. Але він зараз знову повернувся на прикордоння, навіть не зміг мене супроводити сьогодні до Академії, хоч дуже цього хотів. А довіряти таку інформацію навіть найбільш захищеному віснику я б не наважилася. Та й не вміла я їх досі складати.

А от Айден? Казати чи не казати йому? Він буде радий дізнатися, що його підозри стосовно нещирості моєї матері справдилися. Проте, пам’ятаючи його захоплення, і скоріше за все закоханість в Аластріону, навряд чи йому було б приємно почути про неї таку інформацію.

То чи варто ворушити пам’ять про загиблу ректорку?

Зрештою, уже надворі, коли ми наближалися до полігону, вирішила: вислухаю завтра розповідь Айни про історію магістра та ректорки, а вже потім буду вирішувати, розповідати чи ні. Або й взагалі дочекатися повернення Трена та порадитися вже з ним.

— Ну ось, — виголосила Айна, знову вриваючись у мої думки, — скоро ми дізнаємося все про твою магію, — вона грайливо підморгнула та підштовхнула мене до столу, за яким адептам присвоювали номер, що потім, коли надходила його черга, загорявся над одним із магічних куполів, де й проходив своєрідний іспит.

Отримала свій 394-й та відійшла у бік, щоб не заважати іншим, які потроху підходили на полігон. Айна сказала, що мусить мене залишити поки саму, бо має якісь справи, але скоро повернеться, і зникла десь у натовпі. А я в очікуванні просто роззиралася, що відбувається довкола.

На полігоні я побачила ще одне знайоме обличчя — Гарета Лейна, королівського цілителя. Я знала, що він теж веде факультативний курс в Академії, проте не думала зустріти його вже сьогодні. Протягом останнього часу ми бачилися з ним ще кілька разів, і якщо тоді, у першу нашу зустріч, він викликав у мене неприязнь та навіть обурення, то далі проявив себе зовсім з іншого боку, викликаючи щиру симпатію.

Цілитель участі в іспиті не брав, як і я, та й більшість присутніх, спостерігав за тим, що відбувалося довкола.

Магічних куполів, у яких визначали рівень та вектор магії, було чотири, тож процес йшов доволі жваво. Що діялося всередині, дізнатися було складно, стінки купола дозволяли роздивитися присутні там силуети — і це все. Іспит проходив в умовах суворої конфіденційності, адже не лише я мала приховати свій рівень магії (за прямим розпорядженням короля, на хвилиночку!), а напевно, були й інші такі вступники. Хтось ховав магію, а хтось і свою особу — це теж розповідав мені магістр.

А ось і він, до речі.

Відчула на собі його важкий погляд і безпомилково знайшла у натовпі: Айден стояв серед чоловіків та жінок старшого віку, викладачів, вочевидь, проте не зводив з мене пильного погляду. Я несміливо усміхнулася йому, не знаючи, чи варто показувати наше ближче знайомство на загал.

Магістр знав. Наступної миті він щось сказав своїм співбесідникам, а потім упевненим кроком рушив просто до мене.