Розділ 1. Нарешті Академія

— Швиденько! Швиденько! До цього коридору. Інакше зараз усе пропустиш, — нова знайома настирливо підштовхувала мене у плече.

Сьогодні був перший день прийому на навчання до Академії магії Ейрдаллу.

Фланаган зранку привів мене сюди та тут полишив під опікою однієї зі студенток-третьокурсниць, які були приставлені саме для того, щоб допомагати вступникам орієнтуватися у хитросплетіннях академічних коридорів та аудиторій.

— Це що, сам магістр Айден Фланаган?! — з виряченими в недовірі очима голосно прошепотіла дівчина, варто було лише моєму вчителю сховатися в адміністративному крилі.

Серйозно? То він аж настільки відома фігура? Навіть серед студентів, у яких нічого не викладав?

— Ну, напевно, так. Це він і є, — обережно відповіла їй.

— А як тобі вдалося здобути його у свої покровителі?

— Та не покровитель він мені, — тут же заперечила, щоб дівчина не навигадувала собі казна-чого. І так, різні значення слова «покровитель» я знала. І бачачи нездоровий ентузіазм на її обличчі, поспішила перемикнути її увагу: — Нам не треба кудись йти?

— Так! Точно ж! — плеснула себе по лобі студентка. — І я Айна.

— Бренна, рада зна… — не встигла я навіть договорити завчену фразу, як дівчина штовхнула мене у плече зі вже згаданими словами. А потім ще й додала:

— Потім ти мені обов’язково про все розкажеш, а поки нам і справді час на церемонію.

Про згадану церемонію мені розповідав ще Трен, коли я жила у нього. Вона тільки назву мала пафосну, а насправді то було лише напутнє слово ректора перед визначенням вектора магії та її рівня — ось і все. Але мені, як напевно і кожному майбутньому студентові, точно не хотілося пропустити ні словечка. Та ще й місце в актовій залі зайняти не з самого заду, щоб мати змогу хоч щось почути.

Тож тепер я слухняно прямувала слідом за Айною, намагаючись хоч краєм ока роздивитися мою майбутню альма-матер.

— Як ти тут орієнтуєшся? Невже запам’ятала? — все ж не втримала запитання, коли ми вчергове звернули у відгалуження коридору та опинилися серед просторого холу.

— Коли станеш студенткою, отримаєш артефакт, який допомагатиме тобі знаходити шлях до потрібної аудиторії чи лабораторії, — Айна зупинилася перед дверима на дві половини. — Ну а до актової зали дорогу я й справді знаю, — дівчина штовхнула одну стулку і змахнула рукою на напівпорожню залу, запрошуючи мене зайти всередину.

Актова зала академії була великою, світлою і трохи суворою. Стіни з гладкого каменю без особливих прикрас, лише кілька гербів, напевно, факультетів, висіли над сценою. Підлога дерев’яна, натерта до блиску — відразу видно, що зала не пустувала, тут часто збиралося студентство.

У центрі стояли довгі лави рядами, без зайвого комфорту, проте все ж з подушками на сидіннях, достатньо міцні, щоб витримати десятки «академіків», як нас зневажливо називав магістр. На сцені — проста кафедра й довгий стіл з рядом стільців, мабуть, то для викладачів. За кафедрою висіла важка темна завіса, яку можна було відсунути, відкривши прохід у ще одну кімнату — це мені пояснила Айна, коли ми з нею всілися на третьому ряду лавок трохи лівіше від сцени. І тепер вже, поки студенти тоненькою цівочкою сповзалися з двох входів, розташованих по різні боки, я могла детальніше роззирнутися.

Єдине, що надавало цій залі особливості, — високе склепіння стелі з великими вікнами. Вдень вони заливали все простором світла, а ввечері через них мало би бути видно зорі, що точно робило навіть звичайні збори трохи урочистішими.

— Ну то розказуй! — штовхнула мене ліктем під ребра Айна. Я аж зойкнула і не стрималася, щоб не змахнути рукою.

Ага, правою!

Можна було навіть не питати, що саме я мала б розказувати дівчині: уся її увага за мить вже була прикута до моєї відсутньої кисті. До цього вона успішно ховалася під легесенькою шалею, тож і не привертала уваги, але тепер я розуміла, що питань не уникнути.

Але то й на краще, одразу розповім, що та як, щоб до мене якомога швидше звикали.

— Що це таке? — вирячилася на мене Айна.

— А на що схоже? — пирхнула я. — Мабуть, кочерга. Так у селі, звідки я родом, було зручніше копирсатися у печі.

Дівчина кілька митей усвідомлювала мої слова, спочатку вражено, а потім її вираз обличчя поступово змінювався усвідомленим і навіть сердитим.

— Що ти таке мелеш?! — обурилася третьокурсниця врешті-решт.

А я теж не прагнула бути лагідною та покладливою. Що мені якась студентка, якщо я навіть магістра не боялася?

— Те що й ти! Невже не видно, що в мене немає долоні? Навіщо перепитувати? Та ще й з таким виглядом, наче демона побачила!

— Вибач, я не хотіла тебе образити, — тут же відступилася Айна. — Проте як ти будеш плести заклинання? Їх же треба…

— Двома руками плести? — завершила за неї. — Думаєш, я цього не знаю?

Айна лиш знизала плечима, а я вирішила все ж уточнити:

— Я кілька місяців тренувалася з магістром Фланаганом. Якщо хочеш, після церемонії можу показати щось простеньке.

— Авжеж, це було б цікаво, — закивала головою дівчина. — Але ж таки про Фланагана! Кажеш, ти з ним тренувалася? Оце так новина!

Таємницею це не було, на відміну від мого рівня магії, тож я й не переймалася про те, що вона про щось дізнається. Лиш тільки бентежив її непомірний інтерес до учителя. З чого б це?

Проте відповісти я нічого не встигла. Ми й не помітили, як зала поступово наповнилася і тепер гуділа, мов вулик. Проте не шум привертав нашу увагу, а навпаки, цілковита тиша, яка запанувала наступної миті.

На кафедру вийшов ректор — чоловік років п’ятдесяти, ще міцний на вигляд. Сивина вже добре пробивалася у волоссі й бороді, але тримався він рівно, з прямою спиною, і рухався впевнено, без поспіху. Його мантія була проста, без зайвих прикрас, лише з вишитим знаком академії на грудях. Це одразу вбирало в себе очі: людина не хизується посадою, але й не дозволяє забути, хто він є.

— Шановні адепти! Моє ім’я Ронан Брекстон, і я ректор Академії. Вітаю вас у наших стінах, — низький, трохи хрипкий голос, ніби обпалений часом, та водночас твердий, такий, що змушував усіх у залі дослухатися до кожного сказаного слова. — Сьогодні ви зробили перший крок у дорозі, яка не буде легкою. Тут ви навчитеся не лише заклинанням чи формулам. Тут ви навчитеся відповідальності за власні рішення й за тих, хто буде поруч, — у його погляді відчувалася певна втома, але поруч із нею — досвід і сила, які важко здобути книжками. Здавалося, що перед студентами стоїть не лише викладач, а й людина, яка бачила й пережила більше, ніж хоче розповідати.