15

☾15☽ 

Я розплющила очі, відчувши холод, який проходить по моїх руках і ногах. Де я? 

Вогке і маленьке приміщення було схоже на підвал, у якому навіть немає дверей. Я протерла очі, намагаючись переконати себе, що це тільки сон і не більше, але я все ще залишалась у цій маленькій сірниковій коробочці, яку освітлювала свічка у протилежному кутку. Біля неї стояла склянка води, до якої я навіть не хотіла доторкатись.  

Чим я думала, коли пила той підозрілий чай? Моєму лютуванню не було меж, але тривожність і незнання, що робити в цій ситуації, брали гору. Ця жінка, беззаперечно, приклала до цього свої  зусилля. Я була впевнена, що ця стара баба мене сюди кинула. Як я могла допустити це? Скільки годин я вже тут?  

Я почала розглядати кімнату, яку важко назвати кімнатою, а, піднявши голову, побачила дверцята, які розташовувались на стелі. Я підвелась на ноги і підійшла до склянки. Понюхавши її, я не відчула жодного специфічного запаху, але не наважилась зробити ковток. Далі мій погляд перейшов на той кінець кімнати, де я спершу сиділа. Як виявилось там стояла невеличка драбина, на якій я могла стовідсотково залізти до дверей. Побачивши її, у мене виникло відчуття врятованості, я розуміла, що віра і надія знову народились в мені, а ще, враховуючи те, що я досі жива, я зрозуміла, що проспала лише декілька годин, а не днів. 

— Цікаво, чим думала ця стара, коли її звідси не забрала, — промовила я сама до себе, перетягаючи важку драбину поближче до дверей. 

Я обтерла руки одна об одну і повитирала чоло, забравши прядку волосся, що заважало. Обережно ступаючи на першу сходинку, я почала підійматись наверх. Було лячно від думки, що ця драбина-порятунок може бути підставою, яка зашкодить мені ще більше, але я долізла до дверей, які розташовувались прямо посеред стелі. Ситуація була не такою легкою, як мені здавалось спочатку: припіднявши ті дверцята, із зовнішнього боку був величезний замок, який був розміром, як моя рука. 

— Ця бабця, точно, має проблеми із       головою, — продовжувала діалог сама із собою і здула порох із замка. — З якою метою вона мене тут закрила? — промовила я, розглядаючи підлогу у пошуках ключа. 

Тут раптом я згадала. Згадала про те, що зовсім забула за перлину. Я потягнулась рукою в кишеню і нічого не намацала. Ця стара напоїла мене снодійним чаєм, аби забрати її. Ще до цього всього не було і полину.  

— Ніііі, чорт забирай, — я промовила це із таким криком, що змушена була закрити рот рукою, аби звук став тихішим. — Можливо, вона випала і я її знайду, коли звідси вилізу.  

У моїй голові все закружляло лише від однієї думки про те, що мені знову може стати погано, і я знепритомнію. Тоді мені, точно, ніхто не допоможе, і я помру у цьому підвалі, де з часом згниватиму, а мої кістки залишатимуться тут назавжди. 

— Думай, Мальво, — промовила, — тут вже немає Іринея, який завжди допоможе і знайде вихід із ситуації, — я почухала свою голову і відчула щось тонке і гостре під рукою. —Так, — вигукнула я, — як я раніше не могла згадати за невидимку, якою зчепила лівий бік волосся біля вуха? 

Я негайно зняла її, припідняла дверцята, молившись, щоб вони не заскрипіли, і почала встромляти тонку річ у замок. Проводячи туди-сюди я почула звук, який свідчив про те, що я змогла це зробити.  

Колодка відкрилась і впала на землю з таким гуркотом, що я вже уявляла, як ця навіжена біжить до мене, щоб вбити чи просто ліквідувати до кінця. Я примружила очі, не вдихаючи хвилину, але, на моє здивування, до мене ніхто не наблизився. 

— Може, її немає вдома? — подумала я і вирішила діяти далі. 

Я тихенько припідняла двері, а за ними визирнула моя голова. Стара сиділа спиною до мене за столом і говорила щось сама до себе. 

— Так вона не лише на голову хвора, але ще й глуха, — з ненавистю пробігла думка в моїй голові. 

Переді мною я побачила відкриті двері, які вели на вулицю. Для цього було потрібно лише пройти попри стіл із старою. Баба в той момент припідняла руки до сонця разом із перлиною, яка пропускала через себе проміння. Стривайте, там було їх дві. У цієї старої у руках моя перлина, яку вона вкрала, а також ще й друга, яку я так шукала.  

Виходить, що я стою між двома вогнями. Або втікати хутко із цієї хатини, або ризикувати.  

Я мушу вихопити ці перлини. Чкурнути, не оглядаючись назад. Рано чи пізно я б все одно довго не протрималась без намистин, тому мені потрібно зараз вийти із зони комфорту і наразити своє життя на небезпеку, забравши їх. 

Я заспокоїла себе, зробила так, аби моє дихання зберігалось рівним і повільним. Зробила крок, не видавши жодного звуку, потім ще один, поки не підійшла до спини старої. 

Ззаду вона виглядала не краще. Сиве волосся, яке було заплутане і недбале, дивилось у різні боки, а на старій зморшкуватій шкірі шиї було багато ниточок із кольоровими перлинками. 

— Настав час помсти, Мальво, — промовила це до себе і вихопила перлини із старих рук. 

— Нііі, мале чортеня, ти їх у мене не забереш, — загарчала та своїм писклявим голосом. — Я тебе з цього дому живою не випущу. 

Стара швидко встала з-за столу і стрибнула із витягнутими руками на мене. Її пальці на руках, немов кінцівки птаха, вп’ялися у мене, а кожен гострий ніготь почав глибоко входити у мою шию. Правою рукою я поклала перлини у кишеню сукні, а лівою намагалась вдарити її по голові.  

У неї була надзвичайна сила, як для старої людини. Вона міцно притиснула мене до стіни, тримаючи руками за шию, з такою силою, що я почала відчувати, як мої ноги ледь діставали до землі. 

— Вбити мене зібралась? — голосно крикнула, дивлячись прямо їй в очі і сильно вдарила коліном їй у живіт. Та через біль скрутилась, але різко вийняла ніж із кишені. 

— Подивимось, хто кого швидше, дитинко, — зашипіла та і припідняла руку, аби із замахом встромити його у мене.  

Вона замахнулась раз, але лише зачепила мою сукню в районі талії. Другий удар зачепив моє стегно, і я побачила як сукня на тому місці промокала від крові. Ще один удар, і я, точно, не вийду із цього дому.