13

☾13☽ 

Нарешті я ступила на дорогу, по якій їздили вози, адже були сліди від коліс. Позаду мене залишався ліс. Страшний, густий і похмурий ліс, у якому я дізналась гірку правду, у якому я попрощалась із коханим. На серці мені було тяжко і сумно. Мені здається, що під час цієї пригоди я завжди опускала руки, але Іриней не давав мені сумувати і був для мене моєю мотивацією. Тепер його біля мене немає. Тут тільки я і моє прагнення врятувати своє життя. 

Ця місцевість була мені невідомою, я здогадувалась, що знаходжусь в селі Іринея, але хтозна, можливо, це інше? Сон у мене був зовсім не міцним, тому зараз я почувалась втомленою і сонною, а ще мій шлунок розривався від голову, не даючи мені спокійно йти. Я оглянулась навкруги. Мене далі оточували українські Карпати, степи, безліч полів, які були засадженні багатьма рослинами. Небо сьогодні було без жодної хмаринки, а його голубизна, здавалось, надавала чіткості.  Удалині я побачила хатину. Вона не виглядала новою, але, мені здалось, що у ній хтось є. Я прийняла рішення підійти до неї ближче і поглянути, чи там хтось живе. Можливо, добрі люди зможуть дати мені склянку води і щось перекусити. Це мені зараз дуже потрібно.  

Підійшовши ближче моє перше враження залишалось таким самим. Стара хатина, облізле вапно під дахом, але на території було число і доглянуто. Хвіртка була відчинена, тому я вирішила зайти. 

— Є хто вдома? — голосно промовила, постукавши по дверях. Зразу я почула різкий шум всередині, а також гучні кроки, які наближались до дверей. 

— Що тоді треба, — почула хрипкий і непривітний голос. Переді мною стояла старенька бабуся, згорблена, але без паличок, з якими завжди ходять люди такого віку. 

— Я заблукала, — збрехала я, хоча все одно не знала куди мені варто прямувати, — чи не могли б ви дати мені ковток води і скибку хліба, я вам буду дуже вдячна, — намагалась ввічливо промовити, адже на обличчі цієї старої я не бачила радості бачити мене. 

— Так, — протягнула стара і запросила всередину. 

Вона була одягнена у мішкуватий одяг. Темно-бордова спідниця, на ній ще фартух, широка кофта, рукави якої також неакуратно звисали із її кістлявих рук. Я не намарно сказала кістлявих, адже її кисть руки на вигляд була такою худою, що виднілась лише змощена шкіра, яка трималась на старих кісточках. 

У кімнати вигляд був ще більше лякаючий. Здавалось, що вся кімната була наповнена димом, хтозна, що вона тут витворяла. Куди я потрапила? Я вже почала переживати і думати, як звідси втекти. Запах також мені не сподобався. Він був дуже нудкий, що я відчувала, як біль в моїй голові почав розростатись. Таке враження, немов вона позбирала всі квіти і спеції, аби зробити цей міцний і неприємний запах. 

— Сідай тут, — гаркнула вона до мене і показала рукою на стілець, ніжки якого були вирізьблені у формі курячих лапок, — я пригощу тебе булочками, вони щойно спечені. 

Я боязко підійшла до стільця і сіла, спостерігаючи за кожним рухом загадкової жінки. 

— Дякую, ви не уявляєте, як зараз мені допоможете, — промовила я, намагаючись порушити тишу. Я далі розглядала хатину. Спершу навіть не помітила, що тут на кожному кроці стояло безліч свічок. Їх тут було аж занадто багато, а на стінах висіли прикраси різних кольорів. 

— Як ти могла загубитись? Розповідай звідки ти, — промовила та, і мені здалось, що вона стала трішки веселішою і приємнішою. 

—  Я маю одну місію, тому мусила відкривати для себе нові місцини, — тихо промовила, а моя рука не переставала здавлювати перлину у кишені. Мені хотілось забиратись звідси якнайшвидше. 

— Тримай, — поклала на стіл булочку і  склянку, — що ж це за місія? 

Я не збиралась розповідати їй про це, тому не змогла дати відповідь, а лише швидко вигадувала, що їй сказати. 

— У мене також було багато проблем у твоєму   віці, — промовила та, і лише в цей момент я зрозуміла, що вона вже не така лячна, як здавалась спочатку. — Я мала батька, який мене бив, у мене із ним були жахливі стосунки, я завжди тікала з дому, — промовила та, тяжко видихаючи. 

Коли вона промовила за батька, я згадала за свою маму. Раптом у мене виникло відчуття провини, що за увесь цей час я навіть не згадувала за неї. Спогади про те, як я з нею сварилась, заполонили мою голову, і я чула, як сльози назбируються. 

Недарма всі кажуть, що спільні проблеми з’єднують людей. У цей момент мені захотілось відкрити душу перед цією старою, знайти ту людину, яка мене зрозуміє. У першу чергу, я прагнула бути вислуханою. 

— Я шукаю дві перлини, вони вартують мені життя, — з розпачем промовила і вкусила булочку. Вона була з полуничним джемом, тому це трішки засолодило мою душу. 

— Що за перлини, дитинко, — зацікавлено промовила та, — мабуть, ця річ дуже важлива для тебе. 

— Ось, які перлини, — промовила я, дістаючи перлину із кишені, — вона не лише важлива для мене, вона вартує все моє життя. 

Я побачила, як стара уважно вдивляється у перлину, а її руки почали стурбовано перетирати одна одну. 

— Кажеш, що вартує життя? Дуже цікава перлина, дитинко, — промовила єхидно та.  

—Так, я не можу розповісти вам усе детально, адже це забере багато часу, — відповіла    бабусі, — але зараз моїм найважливішим завданням є знайдення перлин. 

— Я тебе ще чаєм пригощу до булки, вона буде так краще смакувати, — на диво, промовила бабуся, адже я вже збиралась йти. 

— Не варто, ви чудова людина, що прихистили мене, — промовила я, встаючи з-за столу, — я мушу йти. 

— Ні, — скрикнула бабуся із хвилюванням, — залишся і попий теплого чаю, на дорогу він тебе зігріє, — наполегливо промовила та, і тепер у її голосі вчувалась злість і строгість. 

— Добре, буду вдячна, — я поклала перлину до кишені і сіла назад за стіл, а бабуся провела поглядом за моєю рукою. Вона обернулась, хутко запарила чай, який на запах був схожий на хвою, і поклала мені біля тарілки. У чашці плавали дрібні пелюстки і гілочки, але я вже не могла відмовитись від цього напою.