8

☾8☽ 

Я уважно споглядала на неї, допоки не наважилась запитати. 

— Що це за річ у тебе? — промовила я і взяла однією рукою, вдивляючись із цікавості. 

— А, Мальво, ти про кулон, — стверджено відповів хлопець. 

— Я давно на неї споглядала, але не могла зрозуміти, що це, — впевнено додала. 

— Ця річ у мене ще від дитинства, — промовляв хлопець.  

З кожним кроком вглиб лісу ставало ще темніше, холод легенько пронизував моє тіло, що я аж почала терти руки одна об одну.  

— Тобі холодно? — помітив це хлопець і заметушився. — Чому ти не сказала мені раніше, твої руки зовсім змерзли, — взявши мої руки в свої долоні додав. — Зачекай, я тобі дам светр, я прихопив його для такого випадку, — почав шукати у рюкзаку і подав мені його. 

— Мені дуже приємно, що ти так піклуєшся про мене, — розчулено сказала я, — про мене давно так не хвилювались. 

— Я впевнений, що так би поводилась кожна людина, якщо насправді кохає партнера, — відповів хлопець і міцно-міцно мене обійняв, а я тим часом тонула у його обіймах і не хотіла, аби ця мить закінчувалась. 

— Нам варто йти, квітко, — перервав хлопець. — Випий ще ту гидку суміш, ми зовсім про неї забули, — засміявся той, розуміючи, що я не буду рада такій пропозиції. 

— Давай-но сюди, я вип'ю все зразу, аби не носив таке важке, — скривлено відповіла, розуміючи, що зараз буде не зовсім крутий момент. 

— Маленька пляшка мені не заважала, але ти права, мусиш це випити все залпом, — відповів і дивився, як я наважувалась випити ту рідину. 

Я ковтнула раз, другий. Мені залишилось ще трішки, але я розуміла, що це вже поза межами моїх можливостей. Мені залишалось через силу випити останній ковток, але я розуміла, що тоді виверну, вивільнивши свій шлунок від цього несмаку. 

— Ну Мальво, ще ковток, — підбадьорював хлопець, — ти ж у мене сильна дівчинка. 

Мені ці слова в той момент зовсім не допомагали, але я все-таки випила ту гидку і слизьку суміш. 

— Це було найгірше, що я робила в своєму       житті, — скрививши обличчя, промовила до хлопця. — Хто  це придумав, це найбридкіше, що я куштувала. 

— Напевно, придумав якийсь чарівник, який написав це у тій книжці. 

— Хотілось б вірити, що це справді    допомагає, — засміялась, усвідомивши, що ми віримо бозна-якій книжці, яку Іриней знайшов на своєму горищі. — Ти так і не розповів. Що це у тебе, — показала рукою йому на кулон. 

— Коли мені було два, мій тато шаленів від мисливства, — промовив хлопець і враз повеселішав. — Можливо, ти бачила, вдома висить багато різних опудал. Усіх їх зробив мій тато. 

Я слухала це зовсім незадоволено, усвідомлюючи, що ці тваринки могли далі продовжувати жити, якби не куля, що потрапила в їхню плоть. 

— На одному з полювань татові вдалось підстрелити чудового вовка, з ікл якого він створив цей знак, — хлопець провів пальцем по ньому. — Він розповідав мені про цю історію, коли я вже підріс, але цей кулон на моїх грудях вже більше п'ятнадцяти років, — я вдивлялась на річ, яка була схожа на молодий місяць, що висить кінцями донизу, і дивувалась її блиску.  

— Виходить, що це твій талісман, чи не так? — уточнила у хлопця. 

— Саме так, це мій оберіг. Ніколи його не     знімаю, — промовив хлопець, тримаючи перед очима кулон. По ньому було видно, як він цінує цю річ. — Ми майже прийшли, бачиш ось там, в далині? — запитав хлопець, показуючи рукою перед собою. 

— Бачу, — промовила я, раптом захвилювавшись, — ти думаєш, ми зможемо там знайти перлину? 

— Ми мусимо її знайти. Не хочу навіть чути такі погані думки. 

 Ми підійшли до озера і думки безнадії ще більше мене охопили. Озеро було таке велике, що його за тиждень не обійти. Навкруги нього обріс очерет, а через те, що на вулиці вже було темно, нічого не виднілось. 

— Іриней... — у мене знову опускались руки, а сльози визирали з-за повік. 

— Ну, Мальвочко, та не плач, — намагався заспокоїти мене хлопець, але було видно, що мої часті сльози починали йому набридати. 

— Так, усе, я більше не плачу, — глибоко вдихнула на повні груди і повитирала сльозу, що добігала до кінчика губ, — як тут її знайти? Я нічого не побачу. 

— Якщо захочеш, то, обов’язково, знайдеш. Поглянь, як місяць нам допомагає, освічує усе озеро, — я задерла голову вгору і побачила круглий місяць, що висів на небі. Він, дійсно, гарно освічував всю територію, яка нас цікавила.  

— Спершу обійдемо берегом, можливо, знайдемо у траві, — впевнено говорив хлопець, а я уважно його слухала. Йому личило брати на себе роль керівника, тоді його мужність проявлялись звідусіль.  

— Робитиму все, як ти скажеш, — ввічливо промовила, роздивляючись навкруги, роботи тут дуже багато. 

— Окей, ти тоді йди правим берегом, я піду лівою стороно, — промовив до мене хлопець, вдивляючись в очі, — обійшовши все, ми зустрінемось з тобою ось там, — показав на інший кінець озера. 

— Добре, —  схвильовано видихнула. 

— Не загуби полин із кишені, — люб'язно промовив, — зараз вся відповідальність на тобі. Він мене ніжно поцілував, і ми пішли шукати. 

Я почала проходити біля озера, вдивляючись у кожну можливу нірку або щілинку. Місця, де було багато трави чи очерету, я мусила розсувати руками, щоб вгледіти хоч щось. 

Кожен сантиметр трави був для мене надією на порятунок і водночас розчаруванням, коли я не знаходила там нічого. 

Саме зараз я відчула себе самотньою, не зважаючи на те, що поряд є Іриней. У цей момент я могла обдумати все, що назбиралось в моїй голові за сьогоднішній день, адже біля хлопця я не мала права замовкнути і поринути у свої думки. Біля нього я завжди весела і щаслива, у мене з'являється чудовий настрій, і тоді я хоч трішки забуваю за свою проблему.  

Але я відчуваю себе самотньою... Самотня від думки про те, що моя рідна мати кинула мене напризволяще, виставила мене посміховиськом перед усіма, немов дурепу. Що вона б зробила із тим намистом, якби воно не порвалось?