5

☾5☽  

— Ми ходимо тут вже годину, але все марно, — злісно промовила я і жбурнула ногою камінь, що був біля моєї ноги. 

— Я  знаю, Мальво, що поки пошуки йдуть погано, але прошу тебе, не будь такою похмурою, — проходячи повз річку, промовив хлопець. 

— Не бути похмурою? — здивовано його перепитала, відчуваючи, як лють у мені лише просинається, — ми ходимо туди-сюди вздовж берега, немов ті дурні. Знаходимо голку в сіні. 

— Ти поводишся, немов мала дитина, — злісно промовив, — ти завжди злишся, швидко опускаючи руки. 

— Я не злюсь, у мене зникає надія, — скрикнула    я, — вже більше половини дня пройшло, а у нас немає жодної перлини, — кидаючи ще один камінь у воду промовила. — Жодної! 

— Ти зовсім невідповідально відносишся до цієї ситуації, — підійшов до мене хлопець і прямо відповів мені у очі. — Твої капризи нічим не допоможуть, вони лише погіршують наші стосунки. 

— Ти ніколи не думав, що цими капризами я лише намагалась отримати від тебе     підтримку? — промовила я, не витримавши цієї напруги. — Так, беззаперечно, ти мені весь час допомагаєш, але я хочу також і морально відчувати, що мені є на кого сподіватись. 

— Я гадаю, якби ти менше за все нервувалась, то тобі б ніколи не приходили такі думки у голову. 

— Серйозно? Ось на яку підтримку я     заслуговую? — злісно промовила, вдивляючись на Іринея, — тепер поглянемо, як буде просуватись ситуація дальше. 

—Хіба я не підтримую тебе? — кричав мені у спину хлопець, а я обернулась спиною до нього і нічого не відповідала. — Те, що я залишив все, аби піти на пошуки твоїх перлин, ти не вважаєш підтримкою?  

Я мовчки стояла спиною до нього.  

— Ти поводишся, як маленька дитина, із якою потрібно лише цяцькатись, не відходячи ні на секунду, — гаркнув він, а я обернулась у його бік і побачила очі, в яких лютували агресія і злість. 

— Можливо, я так і поводжусь, але це не дає тобі можливості випустити всю злість на     мене, — промовила я і пішла вздовж річки донизу. 

Іриней залишився там, де стояв, а я сіла за пару метрів від нього на великому камінці, спустивши ноги у воду. Я розуміла, що наша суперечка розпочалась ні з чого, але що я зроблю, якщо ми не можемо знайти компроміси? Я знецінила його допомогу, а він у той час знецінив мої потреби. 

Я лише хотіла, аби він мене обійняв, притулив і запевнив, що я в безпеці. 

Іриней в той момент стояв, заклавши руки у кишені, і дивився за течією. Він поглянув на мене, тоді наші погляди зустрілись, і він покрокував до мене. 

— Мальво, годі ображатись, — промовив він, — ну ж бо забудемо цю розмову, яка відбулась декілька хвилин тому, — присів біля мене, присуваючись ближче, я тим часом дивилась розчарованим поглядом на воду. 

— Що робитимеш із маленькою дитиною? — запитала я, поглянувши на нього, — можливо є ще щось, що ти мені хотів сказати? 

— Я розізлився, все те говорив на емоціях, — сказав хлопець. — Я не мав на меті тебе образити. 

— Я собі не дозволяю ображати когось, коли злість бере наді мною гору, — холодним тоном відповіла. 

— Пробач мені, Мальво, чому ти так агресивно відносишся. 

— Тепер запізно вибачатись, Іринею, — додала це і відчула, як на моїх очах назбируються сльози, — ти не переймався, чи зроблять ці слова мені боляче. 

— Я ж тобі говорю, це все через злість, — знову почав нервуватись Іриней. — Ну що з тобою? Я прийшов вибачитись. Уже могло все владнатись, але ти не можеш відпустити цю ситуацію, — я мовчала. — Потрібно робити щось, у нас біжить час. 

— Я лише хотіла відчути підтримку. 

— Аби отримати її, потрібно поводитись    належно, — додав хлопець, розмахнувши руками, і відсунувся від мене. — Знаєш, що я відчуваю, коли я стараюсь тебе підтримати, як можу і вмію, а потім чую твоє незадоволення? 

 —  Вибач, що знецінювала твої старання, — добре подумавши, відповіла. — Ти знаєш, як мені зараз важко, коли я знаю, що завтра мій останній прожитий день. 

— Мені неприємно сваритись із тобою. 

— Мені також. Ми маємо закрити цю ситуацію, в інакшому випадку, ми будемо і надалі ображати і звинувачувати одне одного. 

— Пробач, що не показав тобі своє кохання в той момент, коли ти так цього потребувала, — промовив хлопець, обнявши мене своєю рукою. 

— І ти мене, — щось більше я не могла із себе вичавити. — Головне, аби ми знайшли перлини. Тоді я, точно, маю бути менше роздратована. 

— Прошу тебе, коли тобі не вистачає підтримки від мене, просто про це скажи, — додав  хлопець, — інколи я не здогадуюсь, що тобі вона так      важлива, — промовив. — Домовились? 

 Він споглядав на мене блакитними оченятами, проникаючи своїм поглядом. Я не могла йому відмовити. 

— Домовились, — відповіла я і додала: Я рада, що ми змогли погодити із тобою, Іринею. 

— Дякую, що пробачила. 

— Кохаю тебе, — тихо прошепотіла. — Ти багато чого для мене зробив, але, як на мене, занадто мало це ціную, — притулилась до нього. 

Він ще більше обняв мене своєю рукою і ніжно поцілував у чоло, проводячи рукою по волоссю. 

— Я не тільки кохаю тебе, але й шаленію, будучи біля тебе, — промовив хлопець. 

Ми мовчки сидіти, забувши про відлік часу. Я бачила, як сонце сідає за горизонт, залишаючи на небі рожеві хмарки. Тоді не хотілось пошуків перлини. Це був той момент, коли кожна хвилина здавалась вічністю. 

— Ми мусимо йти на пошуки далі, — промовила, усвідомивши, що пройшло дуже багато часу. — Нам не вдалось віднайти навіть одну, Іринею, — розчаровано промовила це, притулившись обличчям йому до плеча. 

— Тільки без сліз, квітко, — впевнено промовив хлопець. — Якщо ми не знайшли біля річки, то варто шукати біля іншої водойми. 

— Ти впевнений? 

— Так, я запевняю тебе, що ми сьогодні знайдемо хоча б одну, — сказав той, хоча сумління панувало у його голові. 

— А які тут водойми ще можуть бути? — здивовано запитала.