1

Частина ІІ

☾1☽  

Я розплющила очі, вони нестерпно пекли. Моє дихання було важке і повільне, а всі спогади немов у тумані. 

Я лежала на м’якому ліжку, але не могла зрозуміти, де саме знаходжусь. Кімната сповнена сонячними променями здавалась затишною. Спочатку я налякалась, коли побачила випуклі очі, які дивились на мене, але на стіні, як виявилось, висіло опудало кабана. Я поглянула на протилежну стіну до неї і побачила безліч зброї, що була прикріплена мотузками і цвяхами до стіни. 

— Що я тут роблю? Де я? — у мене промайнула лякаюча думка. Я спробувала підвестися, але з першого разу мені не вийшло. 

Я тихо вдихнула, розслабивши голову на подушці, і відчула цікавий аромат, що промайнув біля мого носу. Ніжно-солодкий запах, у якому переплітались   нотки журавлини і м'яти, йшов із іншого кінця кімнати, тому я все-таки вирішила підвестися і поглянути, що там.  

Доклавши свої зусилля, я встала на ноги і підійшла. У той час в каструлі кипіла суміш, що створювала цей запах. Я зробила вогонь меншим і обернулась, поглянувши у вікно.  

Через нього я побачила хлопця, що в той час вмивався біля діжки з водою. Сонце в той момент лише виходило з-за горизонту, що вказувало на  те, що зараз ранок. Хлопчачі руки підносили воду до обличчя, розбризкуючи її навкруги, а краплі від неї падали по шиї, стікаючи по голих грудях. Хлопець в той момент обернувся і зникнув за рогом хати.  

Я злякалась, що він побачив мене, але, здається, він мене не помітив. Мій погляд впав на діжку із водою, а я не могла зрозуміти, чому мої очі не можуть сфокусуватись на об'єкті. Все, що я могла розгледіти, це промені світла, які відбивались від води. Мої руки протерли їх в той час, коли я почула рипіння підлоги від чиїхось кроків. 

— Невже ти прокинулась. Я хвилювався, — переді мною стояв Іриней. Хлопець оглянувся і одягнув сорочку, яка стояла на кріслі біля нього. 

Тоді моя пам'ять знову прийшла до моєї голови, і я згадала все те, що відбулось до цього. 

— Іринею, — я спробувала побігти до нього, але зрозуміла, що мені не вистачає сили, тому легенько покрокувала, — ти все-таки побачив мене? — розчулено промовила, а мої очі пристально вдивлялись на нього. 

— Я так налякався, — притулив мене до себе, і по моїй спині пробіг холод від його рук, які нещодавно були у крижаній воді. 

— Довго я спала? — запитала, — я пам'ятаю лише те, що з останніх сил крикнула до тебе, — додала. 

— Ходімо, ти ще приляжеш, ти ж зовсім   знесилена, — лагідно промовив до мене і, взявши мене, приніс на своїх руках на ліжко. — Я вже заганяв худобу додому, як  раптом почув своє ім'я. Я обернувся і побачив, як хтось падає у траву. Швидко примчавши туди, я побачив тебе. Ти була зовсім бліда і знесилена, — промовляв він, погладжуючи рукою по моїй щоці, а я не могла стримати своїх сліз від усвідомлення того, що у мене є той, хто готовий захистити у будь-який момент.  

— Я тобі така вдячна, — соромно промовила до нього. 

— Я зразу зрозумів, що щось трапилось із твоїми перлинами. Тому, коли поглянув, що на твоїй шиї їх немає, ще більше запанікував, — продовжив хлопець, дивлячись на підлогу. — Я швидко приніс тебе додому. Пульс у тебе був, але ти не могла прийти до тями. Я спробував все, але нічого не виходило, — промовив Іриней, а по його щоці побігла сльоза, — мені залишалось лише молитись. 

— Іринею, як нам пощастило. Я ж зовсім могла не проснутись, — схопившись за голову, шоковано промовила, — дякую, що намагався. 

— Я не залишав тебе ні на хвилину. Тримав тебе за руку, поки і сам не задрімав. Я боявся, що втрачу увагу, а потім не зможу відчути знову твій пульс. 

— Зачекай, ми спали в одному ліжку? — ще більше здивувалась. 

— Звичайно, що ні, — відповів хлопець, — я сидів поруч всю ніч, сидівши на кріслі. 

— Яка я дурепа, — скрикнула розлючено я. — Ти боявся за моє життя, а я переймаюсь, чи спали ми в одному ліжку? — гаркнула сама до себе. Я була розлючена, що в такий момент я можу думати зовсім про дурниці. 

— Не злись, Мальво. Головне, що ти прийшла до тями, — тихо промовив, — де намисто? Що з ним трапилось? 

Я сиділа і згадувала все те, що трапилось вчора. Ці спогади були для мене, немов сіль на рану. 

— Мама намагалась забрати їх у мене, але не вийшло. 

— Як не вийшло, де ж вони тоді? 

— Потягнувши їх, вони розірвались і всі перлини загубились у річці. Все втрачено, — я підняла голову, стримуючи сльози. 

—  Невже загубились? — розгублено перепитав. — Мені страшно це говорити, але твої припущення здаються правдою. 

— Тільки не скажи, що тепер навічно я буду кволою, — промовила я. 

— Сьогодні зранку я заліз на горище. Я знав, що там є багацько книжок про зілля, чари і міфічних істот, адже моя бабуся цікавилась цим, — промовив до мене, — серед них я знайшов     цю, — і простягнув мені до рук стару книгу, обтягнену шкірою. — Прочитай, що тут     пише, — відкриваючи книжку додав. 

— Чарівне намисто Майї, — протяжно     промовляю, — власник намистин прив'язує свою душу до них і після цього отримує довічну силу. Втратяться намистини - втрачається життя, — із жахом я прочитала ці рядки, мої руки почали нервово трястись, а дихати ставало ще важче. 

— Мальво, ти тільки не хвилюйся, я тебе  прошу, — промовляв хлопець. Він розгублено дивився на мене, поклав руки на плечі, легенько струшуючи мене. Я в той час не могла зрозуміти, чи правда це все. У моїй голові лютувала буря емоцій, переживань і непорозумінь. 

— Це правда? — кричала я до Іринея, — скажи що це все брехня, — в істериці додала я, — я не можу померти через ці кляті перлини, — лютуючи всією душею, забирала його руки із моїх плечей. — Я не хочу помирати, — промовила і закрила руками обличчя, яке почервоніло від люті і сліз. 

— Мальво, ти мусиш зараз заспокоїтись. Ти мусиш бути сильною, — вже строго відповів до мене Іриней. — Дай мені книгу, — просунув руку до мене, — слухай уважно.