31

☾31☽  

— Ось я тебе і наздогнала, —  кричала               мама, — думала втечеш від мене?  

— Поглянь на себе, мамо. Ти поводишся    низько, — заливаючись слізьми промовила. Біль в руці не вщухав, здавалось, що він лише розростається, — ти дивишся, як твоя дочка страждає, і далі тебе цікавить лише намисто? Ти зовсім не маєш почуття любові, у тобі панує лише холод і байдужість. 

Я впала обличчям на каміння, мені хотілось впасти під землю. Зникнути зараз і назавжди. 

— Віддай сюди, — мама схопилась за намисто і  потягнула із всієї сили. Мої слова для неї ніщо, вона ніколи до них не прислухалась. — Довго мені тобі казати. Знімай сама, бо зараз потягну ще сильніше, — додала вона, але я вже тоді відчула, як ниточка розірвалась, і всі перлини повідскакували у річку. 

Я знесилено поглянула за течією. Це ще гірше, ніж я могла уявити. Вони покотились по течії так само, як мої сльози по щоках додолу. 

 —  Боже... За що ти мене так покарав?  Чому? — кричала жінка на весь голос. Люд позбирався біля плотів будинків, але ніхто з них навіть не здогадується про те, що відбувалось у нашій сім'ї. — І що мені із однієї? — запитувала сама себе, тримаючи в руках одну перлину, яку вдалось схопити. 

Мої очі бігали туди-сюди, шукаючи місця. Що мені зробити? Залишатись біля людини, яка щойно показала всі ті почуття, які мала до мене?  

Мені залишалось декілька хвилин, аби зробити хоч щось, але моє серце без вагань дало мені знак бігти. Бігти туди, де мене завжди чекають. 

Я підвелась і подякувала, що поранилась лише рука. З таким болем, який лютував у ній, я б ніколи не змогла підвестися. Я не зупиняючись бігла,  не дивилась назад. Зрозуміла, що тепер я залишаю своє майбутнє позаду, більше ніколи не наважусь повернутись туди. Одне, чого я хотіла, це зустрічі з Іринеєм.  

До нього залишалось все менше і менше бігти, а моїй сили зменшувались у кожному кроці. Я це відчувала. Мої ноги ставали ватними, серцебиття і дихання пришвидшувалось, у голові все йшло обертом. 

— Сил все менше, нужбо, Мальво, ще            трішки, — кричала я сама до себе. 

Здавалося, що зараз я впаду і вже не встану, але думка зустріти хлопця давала мені наснаги.  Я вибігла з-за лісу і далеко від себе побачила постать хлопця. 

— ІРИНЕЮ! — прокричала я. Це останнє, що я змогла зробити, на щось більше у мене не вистачало сил.  

Я розуміла, що мені стає зовсім кепсько, головне, що я змогла добігти сюди. 

Після того я впала непритомна на те саме місце, де вперше зустрілась з Іринеєм. 

Моїм силам прийшов кінець.