30

☾30☽  

Я відпустила його і попрямувала городом додому. 

— Йди, не чекай, — крикнула я йому услід, адже побачила, що він досі споглядає. 

Я зайшла до хати. Тиша і спокій. Мама ще не прийшла. Я присіла на крісло, що стояло біля столу на кухні, і згадувала кожен момент нашої зустрічі. Серце від цього розливалось теплом, а я враз ставала щасливою. 

— Це найкращі моменти, які у мене були. Можливо, завтра прийти до нього із невеличким подарунком? Потрібно  віддячити йому за кожну мить, яку ми провели разом, — думала я, але враз мене відволік рип дверей. 

— Доню, я прийшла, — скрикнула вона. 

— Не довго я залишалась в спокої, — розчаровано подумала і додала: Рада тебе чути, мамо. 

Матір прийшла на кухню, де я сиділа, і почала детально оглядати мою шию. Я в той момент скривила обличчям і не розуміла, що діється. 

— Все добре? — запитала я, — що нового розповідала подруга? 

— Звичайно, доню, — улесливо промовила і сілі біля мене, — ми гарно попліткували, — додала і притулилась, обнімаючи мене рукою. 

— Я рада, — відповіла я і трішки відсунулась убік, я відчувала здивування разом із незрозумілим відчуттям. 

— Мальвочко, я хотіла поговорити із тобою, — промовила вона. Я була впевнена, що їй від мене щось потрібно, — тут одна річ: ти маєш віддати мені своє намисто. 

— Навіщо тобі? Продати хочеш чи собі   забрати? — гаркнула я. По моєму тілі пробігли мурашки, я розуміла, що зараз відбудеться те, чого я дуже боялась. 

— Ну чому ти переводиш тему? — усміхнено промовила. — Ти мені його віддаєш?  

Що мені зараз зробити? Віддати, а потім через пару хвилин втратити всі сили і знепритомніти чи кращий варіант розповісти їй про все? Тоді буде ще гірше. Їй буде байдуже на все, вона все одно його забере, якщо почує про чари. 

— Не віддам, —  спокійно промовила до неї, — ти задумала щось лихе, мамо, а твої задуми можуть завдати лиха. 

—  Яке лихо? Якщо я його заберу, то нічого не трапиться. Уже житимеш без нього, — гаркнула до мене, тягнучи руку до моєї шиї, — що ти вигадуєш, просте намисто.  

Треба щось робити. Вона вирве мені його із шиї, навіть не пожалівши, що мотузка може порізати мені шию.  

— Мамо, — скрикнула я і зробила здивований вигляд, — ти це бачиш? — показую рукою за її спину. 

— Що? Де? — обертається мама, а я тим часом вибігаю із хатини, поки вона на хвилиночку відволіклась. 

Довга лляна сорочка заважала мені бігти. Звідки я могла знати, що саме сьогодні я влаштовуватиму втечу від рідної матері. Намисто на шиї підстрибувало з кожним моїм кроком, а вітер, який дув мені у спину, задував волосся прямо в очі. Я мусила поправляти все руками і тим часом думати, куди саме бігти.  

— Стій, я тебе дожену і гарно пропишу     іжицю, — кричала на весь голос мама, а я навіть не збиралась обертатись. 

Я бігла попри сільські хати. Мені було байдуже на те, що більшість людей підходило до плотів, аби подивитись на чудне видовище.  

— Нехай подивляться на розлючену Франку, яка готова вбити свою дитину за дурні перли, — думала я і вже бачила гірські потоки, яких точно вже не наздогнати. —Тут або стрибати у воду і пливти, або опускати руки. 

Я наважувалась стрибнути у прудкий потік гірської річки. Він був настільки швидкий, що моїх сил не вистачало б, аби втриматись. 

— Треба бігти берегом, — промайнула думка, 

але раптом моя нога зісковзнула із мокрого каменю, і я сильно впала. 

— Кінець намисту... Кінець і мені, адже без цього я не проживу, — плачучи мовила, дивлячись на руку, яка стікала кров'ю від величезної подряпини.