29

☾29☽ 

— Ми сюди не прийшли, щоб ти плакала, — промовив до мене Іриней, а потім притулився своїм тілом до мене. 

— Вибач, що вже не вперше плачу і жаліюсь тобі. Не варто мені було показувати свої емоції. 

— Ні, Мальво. Ми домовлялись, що тепер між нами не буде секретів, а всі наші проблеми і переживання ми будемо розповідати одне     одному, — промовив до мене стурбовано і водночас із спокоєм у очах. 

Хлопець відпустив мою руку і підійшов ближче до озера. 

— Бути біля водойми і не поплавати, — промовив він, підморгуючи мені правим оком. 

— Ой ні, Іринею, туди я точно не полізу. 

— Ти чого боїшся? 

— Я не маю купальника, — промовила я і враз відчула, як мої щоки почали палахкотіти. 

— Не біда. Якщо не хочеш, аби  твоя чудова сукня промокла, можеш одягнути мою    сорочку, — він промовив це і зняв її із себе, а я намагалась не дивитись на нього, — вона якраз тобі буде трішки вище колін, — додав він, а я в той час дивилась на його міцну статуру, що постала переді мною.  Його широкі плечі, які він розправив, жилаві руки, які простягали мені сорочку до рук, зводили мене із розуму.  

Я не могла описати думки, що панували у моїй голові, але я ще раз переконалась, який він красень. 

— Оу, Іринею, ти так швидко, я ж навіть не погодилась, — звернулась до нього і засміялась. 

— Куди б ти втекла, квітко, — промовив до мене, цілуючи у щічку, а я відчула, як моє серце почало стискатись від емоцій, — одягай, — промовив і дивиться на мене. 

— Я розумію, що тобі кортить подивитись на мене, але, — я засміялась. 

— Так, так. Не подумай неправильно, — сором’язливо промовив Іриней і хутко      обернувся, — я лише задивився на твою     вроду, — відповів він, дивлячись в озеро. 

Я хутко зняла із себе своє плаття, розчепивши ґудзик, що був ззаду між плечима, і одягла його сорочку. Від неї приємно пахло травами і ще чимось, але я не могла зрозуміти, чим саме. 

Його сорочка була мені якраз вище коліна. Я заспокоїлась, коли це побачила, адже не хотіла, аби Іриней побачив все те, що під нею.  

— Я готова, — крикнула до Іринея, який в той момент підбивав ногою латаття, яке росло попри берег. 

Він обернувся, і я побачила, як його погляд пройшовся по мені від голови і до ніг.  

— Квітко, тобі дуже личить така довжина, — промовив він до мене, — тоді підкреслюються твої довгі ноги. 

— Та що ти кажеш, — говорю я, легенько штурхаючи його у плече. 

— Правду, Мальво, де б я побачив їх через твою сукню, яка аж до землі, — каже мені і ступає першим у воду. 

Я стояла на березі і боялась ступити. Хлопець вже зайшов і пірнув з головою під воду. Я лише встигла побачити легенькі хвилі, що утворились від його руху. 

Він винирнув з-під води і струснув головою, аби його волосся не потрапляло йому в очі, а воно спокійно вляглось, спускаючись  прядками. 

Сонце било у його спину своїми променями, утворюючи золоту рамку навколо його тіла. Він виглядав грецьким богом, що постав із книжок із міфами. 

— Квітко, ти у воду сьогодні зайдеш, — простягаючи руку, промовляє Іриней, — довго будеш задивлятись? — люб'язно промовив. 

Я взяла його руку і боязко ступила у воду.  

— Вона холодна, — промовила я, насторожившись температурі. 

— Звичайно, це ж озеро. Ти що, ніколи не купалась у ньому? 

— А тобі нагадати, що я все своє життя сиділа вдома? — сміюсь і промовляю до нього. — Я маю ще невеличку проблему, — відповіла, а на щоках появився рум'янець, — я не вмію плавати. 

— Оуу, — здивувався хлопець, чухаючи   потилицю, — не біда, — впевнено промовив, — будемо стояти там, де ти дотягуватимешся ногами. Не хвилюйся, я біля тебе, — промовив це, і я відчула, як його рука сильніше почала стискати мою. 

Ми повільно ступали вглиб озера, поки вода не почала доторкатись моїх перлин. Я геть про них забула. Своїми руками я почала доторкатись по шиї, щоб запевнитись, чи раптом не розчепились вони у мене. 

— Все добре? — запитав хлопець, — ти стурбована. 

— Так, все гаразд, — промовила я, а з-підводи виднілись темно-зелені перлини. 

Хлопець стояв і дивився мені у очі, а потім його погляд опустився нижче. 

— Це у тебе перлини? — ти мені про них не розповідала. 

— Перлини, ти правий, — вдихнувши   відповіла. — Я тобі хотіла розповісти про      них, — промовила це, а Іриней спокійно на мене дивився, — я їх знайшла у лісі і вирішила забрати із собою. 

— Ти серйозно? Забрати із собою чужу річ? 

— А що я мала зробити? Я вагалась, а по неї ніхто не приходив, я впевнена, — промовила тихо, — поглянь тільки-но, які вони чудові. 

— Добре, вибач, що накинувся із питаннями. 

— Це ще не все. Спочатку була якась дивина, коли я їх одягала, то мої сліди встелялись квітами, а мелодії лісу ставали зрозумілими, — промовила я, проводячи рукою по воді. 

— Ти впевнена, що так було? Можливо, тобі здалось? 

— Можна було б подумати, що здалось, але, Іринею, мені здається, що мої сили прив'язані до цього амулета, — я боялась про це розповідати, адже не хотіла навіть думати про це, — одного вечора я зняла його із себе, а вже через пару хвилин я ледве не втратила свідомість. У мене тоді зовсім сили пропали. 

— Мальво, та ну. Чого ти так думаєш? Це може бути співпадіння.  

— Я не знаю, Іринейку, але воно дуже      бентежить, — налякано промовляю, — мама вже намисто побачила, тому в будь-який момент вона може захотіти його забрати, і що тоді? А якщо я помру? 

— Ти їй не розповіла? 

— Звичайно, що ні. У мене з нею жахливі стосунки. 

— Квітко, в будь-якому разі у тебе є я, я тебе не залишу в біді, ти можеш на мене покластись, — промовляє він, охоплюючи однією рукою мою спину. 

Я, стоячи у воді, до кінця не розуміла, як маю викрутитись із цієї ситуації, а хлопець стояв і дивився своїм серйозним і спокійним поглядом.