28

☾28☽  

Мольфарка Боянка - знана на увесь край чаклунка і відьмачка, все вміла приворожити, порчу накласти, погоду хорошу прикликати. Увесь люд з сусідніх сіл з’їжджався до Горівців, бо тут проживає вона. Важко до неї потрапити на розмову, але Франка знайшла вихід, взявши пляшку міцної горілочки. 

Прийшовши до воріт мольфарки, жінка побачила перед собою маленьку і вбогу хатинку. Вона була не така, як всі. На дерев’яному плоті висіли побиті глечики і дивні скелети голів тварин. На подвір’ї стояли різні бубни, музичні інструменти сопілки, денцівки. Біля хати висіла мотузка на якій сушилося багато різного зілля, таке враження, що вона зібрала всі польові квіти і зелень з околиці. У вікні було видно багато свічок, знову засушених квітів і постать, яка ходила по хаті, немов кружляючи у танку. 

— Боянко, виходи! Цікаве питання маю до   тебе, — кричала Франка через пліт. 

Враз постать у вікні завмерла, і з хати вийшла страшна на вигляд бабуся, вона була невеликого зросту, мала багацько бородавок. На ній було немов велике простирадло, але як виявилось, це був великий плащ, на якому було видно прошиті дивні візерунки, з широким поясом на животі. Бабуся років за 70 тримала люльку у зубах  і мала страшний і грізний погляд. 

— Хто ж до мене завітав? Чому прийшла? — жінка побачила бабу гладку і пишну, — заходи до хати, поговоримо, — промовила вона. 

— Боянко, знаю, що ти немов стріляний горобець, все на світі пройшла. Тому хотіла запитатись, можливо, ти вмієш відгадати, чиє це  намисто? — запитала Франка. 

—  Про що ти говориш, яке намисто? Розповідай детальніше, бо я зовсім не розумію. 

—  Звісно, розповім, — промовила та, — я побачила у своєї дочки дивне намисто, я їй такого не купувала, а вона стверджує, що знайшла його у лісі. 

— Ти маєш його біля себе? 

— Ні, вона не дала мені його, — злісно    промовила, — Боянко, ти мусиш знати, кому воно належить. Можливо, воно має якусь коштовність? 

— Опиши його. Який колір, скільки намистин, можливо, є орнамент? 

— Ооо, так. Той орнамент не можливо не запам'ятати, — вигукує Франка. — Все намисто темно-зеленого кольору, я ще такого не зустрічала. Уяви собі, що воно схоже на колір ялин, які ростуть навкруги, воно таке саме. 

— Один колір мені нічого не дасть. Зрозумій, тільки те намисто, яке чимось відрізняється від інших, має цінність, — хрипко промовляє баба. 

— Це ще не все, три перлини відрізнялись від інших. На них був візерунок чи щось схоже до того. 

— Візерунок? Часом не латаття? — оскаженіло запитала мольфарка, у її очах запалало щось невідоме, а зіниці широко постали, немов побачили здобич, — невже це те намисто, яке я шукала все своє життя. Те намисто, яке дає вічну силу і надзвичайні здібності, — подумала мольфарка, але не сказала це вголос. 

—  Так, латаття! — вигукнула Франка. — Ви щось про це знаєте? Скільки воно коштує?  

— От дурна жінка, тьфу на неї. Цікавиться тільки грошима, а за чари і магічну силу навіть чути не хоче, — пробелькотіла собі під низ старенька. — Так, Франко, я знаю про це намисто. 

— Розказуйте, мольфарко, я слухаю, — ледве не падаючи на коліна, із захватом промовила жінка. 

— Варто обдурити її, щоб отримати те, чого я так довго шукала. Тоді я стану наймогутнішою, а літа мої будуть лише зростати, — подумала мольфарка і додала: Франко, зрозумій той факт, що твоїй дочці не потрібно це намисто, воно не приховує у собі чари, а цінність має таку ж саму, як звичайне намисто із ринку, — збрехала вона. 

— Звичайне намисто, хай йому грець! — скрикнула жінка, — я вже мала надію на збагачення. 

— Вона ж тільки і грошима марить, за будь-яку суму погодиться, беззаперечно, — подумала Боянка і відповіла: Франко, зачекай із збагаченням, мені це намисто сподобалось. Я б хотіла його купити до своєї колекції. 

— Якщо воно нічого не варте, то навіщо воно тобі? 

— Поглянь, скільки добра маю, — каже мольфарка, показуючи рукою на стіну, де висіло безліч різних перлин і намистин. — Я запропоную тобі жменю золотих монет, а ти принесеш мені намисто, згодна? — хитро промовила Боянка. 

— Жменю монет за просте намисто? 

— Все-таки ця жінка ще не така дурна, — видихаючи подумала, — що ж їй запропонувати ще. 

— Боянко, я змінила свою думку. Буде тобі завтра намисто. 

— Так! — скрикнула жінка, — вона за гроші власне життя готова продати, — подумала. 

— Але я матиму на увазі, якщо монети фальшиві будуть, то перлин ти не отримаєш! 

— Монети я даю тобі, щоб тобі віддячити Франочко, — улесливо мовила вона. 

— Добре, домовились. Я до тебе завтра ще раз навідаюсь. 

Боянка проводжала свою гостю із посмішкою,  виглядала вона тоді  підлою людиною, яка оманою і підкупом досягла мети, а Франка виходила ще щасливіше адже, чуючи  гроші, втрачала розум.