27

☾27☽ 

Я приходжу на поле, але не бачу ні корів, ні пастухів. Зараз у моїх думках твориться каламбур, потрібно якнайшвидше відзнайти Іринея і розповісти. Він заслуговує знати всю правду. Я приймаю рішення піти до його будинку. Я пам’ятала, на який саме будинок показував хлопець під час знайомства, тому попрямувала туди. 

Підійшовши ближче, я побачила доглянуте подвір'я, на якому ніжно поростала травичка, а пишні і крислаті яблуні, що росли навкруги, створювали тінь. 

Стоячи за плотом, я виглядала хлопця у вікнах будинку, і тут раптом з-за рогу будинку вийшов він. 

Іриней кинув поглядом на мене, а в його очах виднілась несподіванка. 

— Чи зможе мене ще раз вислухати і зрозуміти найпрекрасніший хлопець на світі, — промовила я із трепетом в голосі. Я розуміла, що за це час він міг багато чого накрутити, тому готувалась до будь-якої реакції. 

— Мальво, це ти? — стояв на одному місці хлопець, а я споглядала, як сонце б'є йому своїми променями на обличчя, підкреслюючи його засмаглу шкіру й очі. У ті очі, в які я закохалась. 

— Обіймеш мене чи ні? — плачучи говорю це, і він біжить, кидаючись до мене в обійми. 

— Квітко, де ж ти ходила, я хвилювався, — промовив Іриней і міцно охопив мене двома руками, а я тим часом притулилась до нього міцно-міцно і плакала в плече. 

— Коханий, я маю багато чого тобі розповісти. Пробач мені, що знову змусила, аби ти хвилювався через моє зникнення, — я тоді плакала так, як ніколи. Мені було так сумно, що я втратила дні, які ми могли провести разом. Водночас я була щаслива, що маю ту людину, у обіймах якої я можу заспокоїтись і сказати все, що боліло на душі. 

Ми довго стояли у обіймах, я плакала, а він витирав мені сльози. Навколо нас літо було у розпалі, все позеленіло, птахи виспівували, лиш здалеку ввижались сосни і ялини на пагорбах гір. Я міцно притулялась до нього, змочуючи його плече, а він тихо цілував мене у голову. Він не кричав, не давав лишніх запитань, він вислухав мене і показав свою підтримку. Він дав мені те, чого я ніколи не отримувала від своєї рідної матері, від єдиної рідної людини, яка у мене залишилась. 

— Квітко, вибач ти мені за те, що не знайшов тебе, за те, що навіть не намагався це зробити, хоч як і страждало моє серце, — відповів, дивлячись мені у очі, а я невинно споглядала у відповідь. — За цей  тиждень розлуки я зрозумів, що не можу і дня прожити без тебе. Я кохаю тебе, Мальво, — додав він, далі мені дивившись у очі, і ми зійшлись у поцілунку.  

Відпустивши одне одного із обіймів, ми замовкли. 

— Тобі сподобався той захід сонця? — спитав хлопець. 

— Це було неймовірно, Іринею. 

— Ти тоді втекла. Чому? Я тебе налякав чи образив? Скажи, будь ласка, я хочу знати правду. 

— Про це я хочу поговорити. І пообіцяй, що після цієї розмови, ми ніколи не приховуватимемо секрети одне від              одного, — ніжно відповідаю, не відпускаючи                 руку, — добре? 

— Пішли, квіточко, я тобі покажу ще одну місцину, на якій ти, напевно, ще не була. 

Ми покрокувати попри його домівку і зайшли у невеличкий лісок. 

— Іринею, ти не уявляєш, як я обожнюю ліс. Тут завжди тихо і спокійно, а моя душа відчуває спокій. 

— Це не те місце, куди я хотів привести тебе, зачекай трішки, — сказав він  так мило і спокійно, що я здивувалась. 

— Іринею, чому ти спершу представив себе холодним і егоїстичним хлопцем, який не підпускає до себе нікого? — запитала я. — Ти ж насправді милий, немов зайчик.  

— Мальво, давай без лишніх питань, — перебив він і додав: Постій хвилину тут, я зараз прийду. Головне, не розплющуй очі. 

— Тільки не залишай мене тут! — дзвінко сміючись, додала.  

Минуло пару хвилин, а я чула лише хрускіт гілочок за пару метрів від мене.  

— Квіточко, а тепер прямуй із заплющеними очима за мною, — промовив хлопець, взявши мене за руку, і ми кудись попрямували. 

Ми наближались, і лише по звуках я могла зрозуміти, куди ми підходили. 

— Іринею, я чую квакання жаб, куди ти мене привів, — я міцно стиснула його руку. 

— Тепер можна розплющувати оченята, — сказав він. 

Перед собою я побачила озеро, дуже велике озеро. Навколо нього поростали берези, а очерет, що поростав навкруги, чітко показував, де є його кінець, а де початок. 

 Здалеку плавали дикі качки. Сонце прямо било на його води, а промінці, що відбивались від водойми, розлітались зусібіч.  

Але найголовніше було біля мене. Іриней стояв із невеличким букетом. У його руці були дзвоники, іван-чай — всі квіти, які ростуть у лісі. 

— Це тобі букетик, він невеличкий, але зроблений із любов'ю. 

— Я найщасливіша дівчина у світі. Дякую     тобі, — тихо прошепотіла, — кохаю тебе. 

— І я тебе. Йдемо до озера? 

— Ну ж бо. 

Не передати емоції, які я відчувала в той момент. Щастя? Радість? Закоханість? Беззаперечно, все зразу. Я не хотіла, аби цей день закінчився. 

Ми сіли біля берегу. Я не могла відвести погляду. Мені не вистачало бачити світ, дізнаватись про  нові місця для мене. Іриней підсунувся ближче і поставив руку на мою спину, а я у відповідь сперлась головою на його плече.  

— Ти ж колись говорив, що не даруєш     букетів? — піднявши до нього голову, сказала. 

— Моя мама померла, коли мені було 2 роки. Я жив із татом всі свої роки. Я не знаю, як це, коли у домі є жіноча рука. Все похапки, один і той самий сніданок, який вмів готувати тато, швиденько до школи,  і так проходило моє дитинство, — сумно відповів він до мене. — Я вдячний йому за всі старання і спроби виховати мене водночас хлопцем, який може доказати свою правоту, а також тою людиною, яка підтримає в будь-який момент. 

— Іринею, — промовила я, скривившись в обличчі. Мені було ніяково від того, що я у нього це запиталась, — твій тато виховав тебе таким. Ти чудова людина,  повір мені. 

— Від тоді я навіки закрив своє серце перед усіма. Я не дарував квітів нікому, адже не дозволяв своїм почуттям взяти наді мною гору. Мені здавалось, що, відкривши своє серце, дівчина покине мене так само, як і моя мама. Ненавиджу ту хворобу, яка забрала її у мене, —видавив із себе хлопець, а на його щоці покотилась сльоза. Я не знала, як правильно поводитись в такі ситуації, тому просто його міцно обійняла. — Коли я зустрів тебе, то у моєму серці щось йокнуло. Я не вдавав виду, вважав, що це лише перше враження дало таке  захоплення, але проходили дні, і я усвідомив, що ти не виходиш із моєї голови. Я усвідомив, що цього разу почуття перемогли мене, і я дозволив закохатись у тебе.