24

☾24☽  

Пройшло вже три дні. За цей весь час я сиділа вдома і все, що я могла зробити, аби відчути літо, це відкрити вікно і подихати повітря. 

Я знудилась сидіти удома і нічого не робити. Навіть почала вишивати, хоча ніколи цим не цікавилась. Це, як виявилось, дуже розслабляє. Одне, що мене бентежило, це присутність мами. Вона, на диво, не йшла на поле чи до сусідки в гості, а все походжала чи то по подвір'ї, чи по хатині.  

— Мальво, спечи пиріг, Мальво, прибери,  — пробурмотіла я, перекривлюючи маму. 

Це мені ставало посеред горла, тому я вирішила ризикувати. Чим я могла ризикувати? Я не приходила до Іринея вже 3 дні, і він вже точно подумав, що я знову уникаю його. Треба рятувати саму себе. 

Я переглянулась по кімнатах, чи раптом там немає мами. Я пройшлась кухнею, легенько збираючи дрібки кінцем спідниці, що волочився за ногами. Заглянула у її кімнату, там завжди було чисто, а на її тумбочці, що біля ліжка, були розкидані безліч намистин, перлів, перстнів і браслетів.  

Зараз саме той момент, аби спробувати тихенько відкрити двері на вулиці і подивитись, чи її немає на передньому боці подвір'я. 

Я стала перед дверима і нервово доторкнулась до ручки. У мене були вагання, чи точно потрібно це зробити. 

— Ну ж бо, Мальво, на рахунок три відкривай двері, — промовила тихо до себе. — Раз. Два. Тр... 

Двері рвучко відкриваються, а я з переляку падаю додолу. 

— Ти чому біля дверей сидиш?  — запитала мама і закрила двері. 

Я рвучко встала, поправляючи волосся і плаття, на якому вже було видно вм’ятини від падіння. 

— Що це у тебе? — запитала мама і, примружуючи очі, дивилась на мою шию. 

Я опустила погляд униз і побачила, як сорочка зсунулась на праве плече, а з-під неї виблискувати зелені намистини.  

— Нічого, — скрикнула я і тихо, просуваючи руку, підсунула сорочку, закривши перли. 

—  Знову мені брехатимеш? Я  такого не купувала, невже ти у когось вкрала? — розлючено промовила мати і почала підходити до мене, висуваючи злісно свою руку. 

— Відійди і не доторкайся до мене, — видавивши всю злість, сказала, а мама стояла здивована моєму тону. 

— Ще тон піднімати будеш? Я тобі покажу, що стається із тими, хто не  поважає старших, — промовила це, і я відчула на своїй щоці ляпаса. 

 — Не бий тільки. Це намисто, — тихо, щоб не давати лишніх підозр,  відповіла їй. 

— Кажи чесно. У кого вкрала? А як не даси відповідь, то я буду по усьому селі ходити і питатися, у кого таке добро зникло! — кричала жінка, що аж кішка, яка сиділа на лавці, втекла з хати. 

— Невже ти зможеш таке зробити? Піти по всьому селі і розголошувати, принижуючи свою рідну доньку, чому ти так говориш мамо? —  із сльозами на очах говорила я. 

—  Піду! Ти ж не хочеш розповідати де це  взяла, — мама почала тягнутись до перлин, а я вже відчувала, як основа, на якій води були, починала рватися. 

— Не треба забирати, — стримуючи сльози мовила. 

 Я не могла повірити, що мама зможе підняти на мене руку. Мені було боляче від розуміння того, що у мене немає взаєморозуміння з нею. Хочеться поваги.  

Можливо, не розповідати їй про чари? Краще не показувати їй моїх дарів талісману, але розповісти я мушу. 

—  Мамо, це намисто я не вкрала. 

— Що ти вигадуєш, можеш мені розповісти звідки ти це взяла? —  вона все лютувала і не могла заспокоїтись. 

— Це намисто я знайшла у лісі, коли була на прогулянці. Я не брешу, мамо, —  промовила я і вже готувалась чути претензії щодо мого відвідування лісу, — можливо, хтось загубив його, але я його не вкрала. 

— У лісі? Тепер я зрозуміла, куди ти весь час зникала, — відповіла мама, у її очах вже було менше люті,  — щоб більше я не бачила, що ти туди ходиш! 

— Добре, мамо, вибач, що порушила    заборону, — промовила я, вдаючи, що каюсь за це, — моєї ноги в лісі більше не буде, — додала, хоча і знала, що, безсумнівно,  відвідаю те місце знову. 

— Гаразд, переконала ти мене, але якщо я дізнаюся, що у когось зникло намисто, то біда тобі буде! —  гаркнула Франка до мене, а я стояла і дивувалась тому, що мама не збільшила термін покарання через це. 

За цей час вже стемніло, за вікном чулось співання цвіркунів, місячне світло зазирало через фіранку до кімнати, освітлюючи моє ліжко. Ще має проминути три дні, і я зможу зустрітись із Іринеєм. Марю цією зустріччю.  

Франка у сусідній кімнаті не бачила снів, в думках у неї було інше. Намисто здалось для неї дивиною, тому вона шукала способи, аби дізнатись кого воно. 

 — Можна піти і запитати у місцевої мольфарки, кому належать  ці перлини. Вона знає про все і про всіх, — переконливо подумала жінка. — Я дізнаюся про це! — ледь не криком додала.