21

☾21☽  

У лісі співають пташки. Тут панує безліч звуків, які можна досліджувати вічно. Я би сіла посеред дерев, закрила очі і сиділа б роздумуючи над життям. Ліс - ще той психолог. Не сказавши ні слова, він дає можливість знайти відповідь на  ті питання, які вартують уваги людини. 

В цей момент я зрозуміла, що за моїм слідом немає квіток, як було тоді, коли я вперше надягла намисто. 

— Байдуже, я не маю часу думати ще й над  цим, — промовила я, — зараз мене турбує тільки те, як відреагує Іриней на мою появу. Можливо, захоче поговорити чи просто підійде привітатись? Головне, мені потрібно вдавати вигляд, що я прийшла не до нього. 

Я пройшла всю дорогу і вже виходила із лісу. Здалеку я побачила постать Іринея, але вже цього разу не кричала. Я підійшла ближче, аби бути помітною, і почала збирати квіти. 

— Цікаво, він наважиться підійти до мене чи далі буде уникати? — думала я, але не обертала голови. 

Протягом декількох хвилин я мучила себе цією думкою, але не дозволяла собі подивитись, чи він підходить. 

— Так, Мальво, поглянь вже туди, — проговорювала я собі у голові і почала легенько обертатись у той бік, де б мав бути хлопець. 

— Привіт, Мальво, — промовив хлопець, який вже стояв позаду мене і, напевно, почув всі мої думки, які я промовляла вголос. 

— Якого чорта ти тут робиш? — різко спитала я і почала поправляти рукою своє волосся. 

— Це, мабуть, я у тебе маю запитати, — усміхнено відповів юнак, — що ти тут забула? 

— Квіти збираю, не бачиш? — промовляю я, простягаючи букетик квітів, що назбирала. 

— У твоїй місцевості квіти не ростуть, що ти аж сюди прийшла? 

— А тобі яке діло, куди я ходжу. 

— Ну має бути причина, чому саме до мене на поле ти вирішила прийти, — відповів звабливо хлопець, закладаючи пасмо волосся. 

— Ну годі, я тобі вже говорила, що тут зовсім інші квіти ростуть, — розгублено кажу я. 

Зараз у моїй голові був вибух розгубленості, я так чекала миті, аби з ним поговорити, а коли вона настала,  то слова згадати не змогла. 

— Інші квіти кажеш, чи, можливо, хлопці привабливіші? — засміявся Іриней. 

— Спустися із небес, Іринею, не була б я такою впевненою на твоєму місці. 

— Ну чому, а мені здається, що є підстави бути там, на небесах, — протягнув палець вгору із єхидною усмішкою хлопець. 

Зараз у моїх думках одне: це він вирішив із мене поглузувати? Я його зовсім не розумію. Думай, Мальво, думай.  

— Добре, квітко, я піду, якщо ти не до мене прийшла сьогодні, — впевнено відповів, — бувай. 

Квітка? Він пестливо назвав мене квіткою? Та ну, не може бути, я йому безперечно подобаюсь, якщо він таке сказав. 

— Постривай, — крикнула до хлопця, який відійшов від мене, поки я роздумувала, — до тебе я прийшла. 

Хлопець спокійно підійшов до мене так близько, що я відчувала пориви повітря від його дихання. Він наскільки вищий за мене, що мені прийшлось легенько припідняти обличчя, аби заглянути у його два океани, у його очі. 

— Мальво, — промовляє хлопець і бере мої долоні у свої, — все, що було того разу, забудь, будь ласка, — додає і великим пальцем своєї руки легенько проводить по моїй руці. 

Я була здивована і остовпіла, він жаліє за свою поведінку і тримає мене за руки, а наші тіла знаходяться за сантиметр одне від одного.  

— Квітко, ти мені подобаєшся, — говорить він в той час,  поки наші очі бігають поглядами в різні боки.  

Він мило дивиться мені в очі і тягнеться, аби поцілувати. Я розумію, що, сама цього не контролюючи,  теж це роблю і відсахуюсь назад. 

Іриней розгублено дивитись вниз, а я не розумію, чому я обірвала цю мить, якщо так цього хотіла.  

— Вибач, ти цього не хотіла, — додав хлопець тихим голосом, — він дивився на мене і не міг зрозуміти, чому його так тягне. Перед ним стояла маленька дівчинка у довгій лляній сорочці, її руки такі ж мініатюрні, як вона. Кожна риса обличчя доповнювала її красу, а хлопець шаленів все більше і більше, коли  споглядав на неї. 

— Іринею, це було моє найбільше бажання відколи зустрілась із тобою, — кричу це і тягнусь до нього  тепер вже я. 

Ми перекинулись поглядами, і наші губи щільно зійшлись у поцілунку. 

Я ще ніколи не відчувала те, що вирувало зараз у мені.  Немов метелики у животі злітали  всередині. 

Ця мить була такою короткою, але вона дала нам зрозуміти, що між нами тепер не тільки дружба. 

Наші губи розімкнулись, але ми знову мовчки дивились одне на одного.  

Своїми руками, якими він обхопив мене ззаду за талію, він притягнув мене ближче до себе, а я тим часом поставила свої йому на шию.  

Я потягнула свою руку до його обличчя і легенько провела від вуха по його вилицях до того моменту, поки мій палець не торкнувся його нижньої губи.  

— Ти мені також подобаєшся, — відповідаю йому я і тягнусь, допоки моя губа не доторкнулась до його, зійшовшись в пристрасному поцілунку. 

Я відчувала, на скільки він хоче цього. Серце несамовито калатало, але це того варте. Наші губи не дозволяли від’єднатись одне від одного. Його рука тихо сповзла із моєї талії до сідниці і зупинилась там, легенько стискаючи її. А я у відповідь ще сильніше притиснулась до нього і насолоджувалась цим до того моменту, поки ми не змогли зупинити шалений потік пристрасті.  

— Вибач мені, я не гідно повівся того разу, — відповів хлопець, у його голосі було чутно шкодування. 

— Я також неправильно зробила, коли відмовила зустрітись ще раз, пробач мені за це, — я впала до нього в обійми і міцно притиснулась, — ти не уявляєш, як я шкодувала після того. Я днями не могла знайти собі місця, думала лише про тебе, марила тобою... 

— Дурень я, що так холодно відповідав тоді, — каже він і злісно видихає. — Я зробив тобі боляче і навіть не заспокоїв. Мальво, вибач за   це, — додає Іриней, обхопивши ніжно своїми руками моє обличчя.  

Я дивилась на нього і, чувши звертання з його вуст, моє серце розтоплювалось, я готова була пробачити йому будь-що.