19

☾19☽ 

Я прийшла додому, стрибнула на ліжко і почала сильно плакати. Мені ще ніколи не було так боляче, як сьогодні. Я настільки перейнялась ситуацією, що при думці про Іринея, я все більше топилась у сльозах. Тільки забуду за ситуацію, відволічуся на щось інше, і знову те саме.  

— Я не заслуговую цього, чому це трапилось із нами? Я вперше познайомилась із хлопцем, вперше відчула дивне відчуття всередині, — промовляла сама до себе, тут я ледь не задихалась від істерики. 

Я голосно схлипувала, видуваючи носа, але почула скрипіт дверей. 

— Мамо, це ти? — але ніхто не відзивався, — хто прийшов? 

— Ну а хто ж ще?  — мама вигулькнула з-за дверей. 

— Ти мене налякала, — промовила,  витираючи сльози. 

— Мальво, а чого ти це плачеш, ти вся червона, підпухла, — каже мама, — що трапилось? 

Тут у мене виникло запитання: розповісти чи ні?Мама, якщо дізнається, тоді точно ніколи не пробачить мені. Тут ризикувати не стану. 

— Нічого, мамо, я вирішила дати волю своїм емоціям, тому трішки поплакала, — казала я це, дивлячись униз, аби мої очі не сказали все за мене. 

— Точно все добре, — промовила, видавлюючи жалість, — не розкисай. 

— Звичайно, мамо, я б тобі все розповіла. 

— Я завжди тебе вислухаю, ти це знаєш, — промовила так, начебто хтось змусив сказати це. 

Оуу, так, це слова “правди”. Я дивилась на маму і не розуміла, як можна свідомо не випускати дитину погуляти за межі подвір'я, яка вже зовсім не маленька, а потім говорити про те, що вона завжди мене вислухає? Це все нісенітниці.  Вона мені ніколи не пояснювала, чому так поводиться, і у цьому вся загадка. Якщо я зараз із нею не поговорю, то вже ніколи не наважусь на це. 

— Мамо, можна тебе запитатись? — питаю я, але глибоко в душі не надіюсь на щиру відповідь. 

— Так, слухаю тебе. 

— Чому ти мені не дозволяєш гуляти, коли сідає сонце? 

Було видно, як мамині очі забігали зліва-направо, вигадуючи щось. 

— Доню, це все робиться, аби тобі було краще. 

— Мамо, я вже доросла, і цієї відповіді мені не достатньо, — схлипуючи кажу я, — ти можеш хоч зараз бути до мене щирою і відвертою? 

— Доню, я втратила не одну рідну людину. Я впевнена, що це все траплялось саме через мене, через мою недостатню увагу! Тому я не дам втратити ще й тебе. 

— Як не одну рідну людину? Так, ти втратила чоловіка, а я батька, але ми навіть не знаємо причини його смерті, він зник і не прийшов. Тут не твоя вина. 

— Мені потрібно було краще за ними доглядати. 

— Чорт візьми, чому ти кажеш все у множині, хто ще помер, а я навіть не знаю про це? — нервово перепитувала. 

— Мені треба йти готувати вечерю, — обертаючись каже мама. 

— Куди ти знову йдеш? Ми ніколи не зможемо з тобою поладнати, — скрикнула я  і побігла у свою кімнату, гупнувши дверима.