18

☾18☽ 

Я проснулась сьогодні пізно, навіть не чула, коли мама пішла із дому. Погода сама про себе говорила, справжнє літо. Я обожнюю, як проміння сонця пробивається через моє вікно і створює у кімнаті палітру ніжно-золотих відтінків.  

— Потрібно згадати, коли саме я зустрілась з Іринеєм, — роздумувала я, — мабуть, це було близько шостої години. Саме в цей час всі пастухи виганяють худобу пастись, — говорила я і думала, чи  правильно я роблю, що збираюсь туди піти, — у мене є один шанс, аби виправити всю ситуацію. 

До того часу, поки я мала виходити з дому, я не могла знайти собі місця. Ходила і байдикувала, то по подвір'ї ходила туди - сюди, то води із криниці набрала, то у хаті полежала, роздивляючись на стіни і стелю. 

Прийшов час йти, намисто я не наважилась зняти, тому воно у мене покірно висіло на шиї. Пройшла ліс, видніється поле.  

Здалеку я побачила хлопця і його мужню статуру. Я побачила Іринея. Він стояв обернутий до мене спиною, тому мене не бачив. Одне, що мені залишалось, це крикнути до нього через сотню метрів і спокійно все обговорити. 

— Іринею, — скрикнула я на увесь голос, — хлопець не обертався, — ейй, це я Мальва, — крикнула я з останніх сил. 

І тут я бачу, як постать хлопця обертається, він дивиться прямо у мої очі. 

— Так! — я докричалась до нього, зараз я все владнаю. Він до мене прибіжить і зізнається, що я йому подобаюсь, — мріяла я. 

Аж тут, замість того, щоб піти до мене на зустріч, хлопець далі обертається до худоби і жене її вбік дому. 

— Та невже, невже він не впізнав мене? — сказала я розгублено, — треба бігти вже і зараз. 

Я хутко помчала за ним услід, відчуваючи, як моє серце калатає, а пару сльозинок тихо сповзають по щоці.  Ще пару кроків, і я зможу зловити його за руку, зупинити хоча б кілька хвилин. 

Коли я добігла, я не змогла два слова зв'язати через швидке дихання. Я простягнула свою руку до його плеча, аби побачити його очі. Очі кольору океану. 

— Іринею, — боязко промовила я, а він шарпнув своє плече, забравши від моєї руки. 

— Чого ти хочеш від мене? 

— Іринею, я хочу поговорити. 

— Про що ти збираєшся говорити, ти попереднього разу все чітко пояснила. 

— Та постривай. Чи ти не хочеш дати мені шансу? Я мушу все виправити, —кажу я, стримуючи сльози. Я наблизила руку, щоб взяти його. 

— Навіщо до мене руки пхаєш, хто я тобі, щоб ти це робила. 

— Ей, що з тобою, я хочу нормально поговорити, а ти навіть мені слова не даєш сказати? 

— Мальво, про яке ти слово кажеш. Під час нашої першої зустрічі все було добре. Ми порозмовляли,  і я був впевнений, що між нами виникла іскра, а ти що в кінці зробила? — грізливо промовив хлопець,  у його очах виднілась лють, а на вустах не з'являлась усмішка. 

— Іринею... 

— Тихо, говоритиму зараз я, — перебив швидко і злісно, — так що ти в кінці зробила? Правильно, ти обірвала всю надію. Поставила крапку на тому, що могло би бути у майбутньому. 

— Та послухай ти мене нарешті! Ти зовсім мене не знаєш. Ти уявлення не маєш, чому я зробила такі висновки. Ти навіть не усвідомлюєш, що оточує мене, коли я у себе вдома, — гаркнула я до нього. — Тут не все так просто, Іринею. І це рішення, беззаперечно, прийняте мною всупереч моїм бажанням і почуттям, — сказала це, заливаючись слізьми. 

Він нічого не відповів на ці слова, лише поглянув мені у очі, кинувши поглядом, і пішов за своєю худобою. 

Я також обернулась і побігла через поле додому. 

Я намагалась все владнати, але не так сталось, як гадалось. Не знаю, що на нього надійшло, і не знати, чи дізнаюсь про це. Його холод - єдина річ, яка мене відштовхує. Він показав себе егоїстичним нарцисом на початку знайомства і тепер, коли я прийшла виправляти свою вину. 

Здавалось, що він ідеальний хлопець, красень із мрій кожної дівчини, але його характер?  

Нехай сам розбирається із ним. Бог бачив, я не йшла із думкою посваритись.