15

☾15☽ 

Мені видніється початок заповітної галявини, але не видно кінця. 

— Скільки тут є корів і кіз, — помічаю я здивовано, — всі вони спокійно пасуться, не переймаючись життям. 

 Раптом у мене з’явився вогонь у очах і я відчайдушно побігла. Біжучи поміж колосся, я почувалась диким конем, якого відпустили побігати полями, колоски лоскотали мої ноги, але це надавало ще більшої атмосфери.  

— Чому я не могла відчути це ще раніше, коли була маленькою? Чому мама вирішила ізолювати мене від людей, від чудовий краєвидів, які оточують моє село, — бігла і водночас говорила до себе. 

По всьому полі виднілися біленькі й блакитні плямки. Мої очі не звикли дивитись на кольори, які панували навколо. Я сіла і радісно зривала навкруги себе квіти.  

— Що я скажу мамі? Звідки ці квіти? —  подумала я, — байдуже, адже я хотіла забрати із собою хоч частинку краси, на яку натрапила сьогодні.  

Раптом маленьке козеня прикопотіло до мене і почало радісно стрибати навкруги, я розгубилась і почала промовляти до нього. 

— Яке ти маленьке, де твоя мама? — оглянулась я, погладжуючи козеня, — звідки ти прибігло, я не бачила тебе. 

— Ну, можна рахувати, що я його тато, як на те вже пішло, холодно відповів хлопець, — відійди від нього, забери руки, — раптом почула голос. 

Тут з’явився молодий парубок, він так тихо і хитро вискочив з-за моєї спини, що я злякалась.  

Якщо бути чесною, то я скоріше остовпіла. Переді мною стояв такий хлопець, здається, що кожна дівчина на нього б поклала око. Високий, на голову вищий за мене. Його довгувате і підкручене волосся, що спадало до брів так гармонійно дивилось до смуглявого обличчя, а світліші прядки його русого волосся чудово підкреслювали його блакитні очі.  Я думала, що лише у мене такі світло-світло голубі оченята, але у цьому плані він мене перевершив. Дивишся в його очі, а це океан, навіть схоже більше на весняні хмари, які, точно, не принесуть дощ.  

Відвівши погляд трішки нижче, я побачила того хлопця, який любить своє тіло. Простенька лляна сорочка виглядала на цього грудях так вишукано, а згинаючи руки, здавалось, що вона ось-ось лусне від розмірів м'язів, які він, здається, качає, я в цьому впевнена. 

Верхній ґудзик сорочки був розчіпнутий, тому звідти виднівся чи то зуб, чи що (я толком не зрозуміла), який висів на шкіряній мотузці.  

— Мисливець? — подумала я в той момент. 

Мені здалось, що він - той типаж хлопців, які мені подобаються. Ще ніхто не склав такого сильного враження на мене.  

— Серйозно? Забрати руки? Та мені твого козеняти не треба, — відповіла я до нього, вдаючи неприродню строгість, — понабиралось хлопців, ні виховання, ні поваги до оточуючих. 

—  Ну за повагу я б на твоєму місці нічого не говорив, —  пирхнув хлопець, а я була остовпіла від того, як зовнішність могла не підходити до характеру людини. — Ти чому на моєму полі квіти збираєш, — промовив хлопець, але я не відповідала, тепер я покажу йому свою гординю. 

—  Ти мене чуєш? — раптом блакитноокий помахав рукою перед моїм обличчям. —  Дай вже відповідь, чому ти не відповідаєш? 

Остовпіла я не могла слова промовити, я дивилась на квіти, не підіймаючи голову. Одне, що я хотіла сказати, це те, що він бовдур і нахаба, але, кинувши погляд на хлопця, у мене змінилася думка. 

— Слухай-но сюди, незнайомцю, тебе ніхто не вчив манерам? До дівчат так не звертаються, особливо тоді, коли ти навіть зі мною не познайомився, — без жодних емоцій відповіла я, — моя тобі порада: перш ніж підходити до дівчини, розберись із своїми думками. 

— Хмм, виходить, переді мною дівчина “із перцем”?  — зваблюючи відповів хлопець, а я ще більше нервувалась від того, що він не може дати нормальну відповідь. 

— Хлопче, ти вискочив як Пилип із конопель, я  перелякалась, — промовляю, — твоє козеня саме до мене прискакало, я його не кликала, — гордо кажу, дивлячись прямо в очі, — а ось про поле ти вже палку перегнув, де ж тут написано, що воно твоє? 

Вродливий незнайомець не очікував такої відповіді. Від задумано підняв кінець своєї сорочки так, щоб було видно увесь прес,  і виворітною стороною повитирав своє спітніле чоло. Я зніяковіло відвернулась і не дивилась на це явище, але як же тоді кортіло поглянути ще трішки.  

 — А ти у нас гордовита дівчина, на вигляд ніжна, як та квіточка, а в середині, немов, колючка? — сказав до мене. Мені здавалось, що це вже не було так злісно і байдуже, як попередні звертання. 

— Так ти теж довгого язика маєш, — відповіла я, пирхнувши поглядом вбік, —  чи ти думаєш, що кожна дівчина бігатиме за тобою лише через твою вроду? Тут і ввічливість, і повага має бути, а також етикет. 

—  Окей, нехай. Я Іриней, — простягаючи руку, промовляє, — живу тут недалеко. Бачиш, вершечок моєї хати видніється? — хлопець  простягнув руку над моєю головою і показав у  напрямок селища. 

— Приємно познайомитись, — кажу я, — було б ще краще, якщо б хтось навчився манер, — добавила я, аби трішки його підколоти. 

— Досить згадувати про манери, а ти назвати своє ім'я не хочеш? 

— Щоб отримати знайомство зі мною, потрібно заслужити, — промовила, закотивши очі. 

— Та годі, я бачу, що я тобі сподобався. 

— Не будь таким впевненим, Іринею, про квітку ти вгадав, мене Мальвою звуть, — говорила я із прихованою усмішкою, — прийшла з того краю села, — і показала в інший бік від його хати. 

— Ти з початку Чаропілля, смілива! — промовив хлопець, — не боялася йти одна через ліс? — сказав, сміючись, Іриней. 

— А що там боятися, я всю дорогу            співала, — наголосила я впевнено, — я помітила, що тут виростають надзвичайно великі квіти, тому вирішила прийти і подивитися. 

— Цікаво, ти дивна особистість, — сказав хлопець, а я не зрозуміла, чому він зробив такі висновки, — напевно, буду я вже йти, не витрачатиму час, — промовив він, дивлячись мені в обличчя, і зразу обернувся, аби йти.