6

☾6☽ 

Літній ранок. Початок тієї пори, коли не потрібно йти до школи, дітлахи радісно бігали по дорозі, граючи квача, насолоджувалися першими теплими днями, адже весна цього року виявилась похмурою. 

Тижнями дощило, а сонце подекуди виглядало з-за темних і похмурих хмар. Тепер це все позаду, жителі села з початком літа ховаються під деревами, де є тінь, адже від  палючого сонця немає порятунку. 

Я тим часом сиділа на лаві біля своєї хати, яку  змайстрував мій тато. Мати в честь мого сімнадцятиріччя дозволила мені виходити на вулицю тоді, коли я захочу, але і тут без обмежень: завжди її повідомляти, якщо я кудись йду, і гуляти лише вдень до заходу сонця. 

— Лише уявіть, навіть не можна зустріти захід сонця, повний абсурд, — говорила я зла, але вже давно змирившись із цим рішенням, — подумати лише, вночі не можна, бо небезпека, а вдень цієї небезпеки немає? — пирхнула я, — у моєї мами точно проблеми із психічним здоров’ям. Якщо мене має спіткати небезпека, значить, така доля. 

Я легенько забрала маленьку скалочку із лавки, на якій сиділа. Вона для мене загадкова, але й водночас така цінна. 

— Хто б міг подумати, тату, що лавка, в яку ти вбивав цвяхи, буде давати єдину згадку про      тебе, — сумно промовила, — хотілося б тебе побачити, ти, мабуть, був сильним чоловіком, якщо змайстрував цілу хатину, напевно, ти мав величезне вміння і фантазію, якщо зміг зробити такий чудовий орнамент на дверях  у передпокої, — сльоза раптом покотилася по моїй щоці, — схоже, ти був також і красенем, бо на маму я точно не схожа, — зареготала, але раптом зрозуміла, що з такого не сміються. — Добре, що мама цього не почула. 

Я встала, щоб піти до хатини, і    наспівувала пісні. Вже давно я зрозуміла,  що полюбляю  співати наодинці, щоб мій спів ніхто не чув. Можливо, це здається  дивним, але тільки на самоті я залишаюсь собою і можу співати пісні, які линуть  із самої душі. 

Я поглянула навкруги, дивлячись, на людей, що повиходили на поля. Зараз у мене тільки одне бажання: піти, але не додому, а кудись, де панує завжди тиша.  

Чесно кажучи, ніколи не відчувала себе такою впевненою. Я гордо встала, провела по обличчі рукавом, на якому були вишиті квіточки, витерла ще змокрілу щоку, поправила спідницю, яку пошила мені мама і яку я ненавиджу, але ношу через те, що іншої не маю, підійшла до кошика з квітами, які нещодавно зірвала, і почала вплітали у  косу. 

У цей момент мені захотілось таким чином прикрасити свою вроду, надати їй розкоші, тому я хутко почала вкладати ромашки, маки, волошки - всі польові квіти, які виростають раннім літом. Вплітаючи їх, я співала пісню, яку пам'ятаю ще з дитинства : 

Вербовая дощечка, дощечка, 

Ходить по ній Насточка, Насточка . 

На все поле леліє, леліє, 

Звідки милий приїде, приїде... 

Мій голос звучав, як спів соловейка. Не кожен би так зміг. Тим часом на ґанок прийшла мати. Я, поринувши в ноти пісні, навіть не помітила, як мама повернувшись з поля, стоїть і насолоджується. 

— Мальво! Хто ж тебе наділив таким          голосом? — скрикнула вона. —  Як ти чарівно співаєш! 

— Ой! — налякано скрикнула я і швидко втекла за ріг хати, — скільки років співала, а мама ніколи цього не чула, —  пирхнула із гонором   я, — після цього ще більше зневірююсь у її любові до мене, — злісно це промовила і виглянула подивитись, чи мама не стоїть і спостерігає за мною. 

— Куди ти побігла, — скрикнула та мені у відповідь злісним тоном, —  допоможеш мені —  грубо відповіла, навіть не дочекавшись моєї відповіді. 

— Як мені тепер піти, щоб вона не помітила? — пирхнула я, — завжди я своїми піснями собі все руйную. Менше б співала, то, можливо, вдалось б вистрибнути трішки. 

В цей момент я почала роздумувати, що, дійсно, ніколи не співала пісень тоді, коли хтось є  поряд. Дивина, але більше ніхто не знав про  мій чарівний талант, я нікому не відкривала свого серця. Таке враження, що я знаходжу спокій там, де шумить листя на деревах, де похитується трава. Тільки на природі я відчувала себе в своїй тарілці, але точно не біля людей, а, враховуючи те, що мама мене не дуже багато відпускала до лону природи, можна сказати, що мені критично цього спокою бракувало...