77 (Євгеній)

Я дивився на екран. Сорок секунд горіло ім'я Ліни, але я не взяв трубку. Мені не хотілося чути цю жінку. Що вона мені скаже? Я тебе люблю? Я хочу бути з тобою? Вибач мені? Ральф для мене нічого не значить, проте дитина від нього? Вибач, що тоді у батьків тебе проігнорувала та відштовхнула?
Гадаю, що така була б у нас розмова. Тому не взяв трубку. Хай вона йде далеко та не чіпає мене.

Звісно на одному дзвінку Ліна не заспокоїлася. Вона тричі набирала мій номер. Невже ця брюнетка думає, що я так одразу побіжу на її клик? Ні. Я більше не стану наступати на ті самі граблі. Два роки я чекав та ризикнув, і з цього нічого доброго зовсім не вийшло. Навпаки, стала тільки гірше...

Після обіду я пішов з офісу. Мені знову зле. Я відчував спрагу та нудоту.
У авто мене взагалі наче підмінили. Голова наче перестала працювати. На мить здалося, що я забувся, як керувати автомобілем. Всі знання немов кудись втекли з моєї голови.

Перше за життя я не увімкнув поворот при русі, а потім взагалі не зміг поїхати. Кинув щеплення та мотор затух, а перед цим різко заревів. Також потім був ще один стук. У мій передній бампер вписався позашляховик. На щастя, вм'ятина була не велика. Така, що можна їхати без обов'язкового ремонту.

- Мабуть, якась баба тупа сидить за кермом! - вискочив з іншої автівки пузатий чоловік із лисиною на голові.

- На жаль, не баба, - відкрив я двері. - Чувак, це дорога - всяке буває. Скільки тобі бабла на ремонт треба? Визнаю, що я затупив. День ідіотський.

- Та я бачу, - зиркнув він своїми маленькими очима, як у свині

- Так, скільки тобі треба?

Пузатий подивився на мене, а потім на пошкодження. У нього була тільки маленька подряпина, а у мене вм'ятина на сантиметрів п'ять вглиб та радіусом до десяти.

- Та не треба, - махнув він рукою. - Я також винний. Треба на дорогу дивитися.

- Ну гляди мені, але, щоб потім не зателефонували та сказали, що я козел.

- Не буде такого, - відказав він та сів у своє авто.

Він поїхав. Я нахмурився. Очі прикувалися до пошкоджень. На мить перед очима потемніло.

У такому стані мені не варто кудись їхати, тому я поставив авто назад та викликав таксі. Краще зараз відпочити, бо це жах.

Вдома я знову завалився на ліжко. Думав, що засну, але не вдалося. Очі дивилися у стелю, а мозок думав тільки про одне - навіщо мені дзвонила Ліна.

Декілька разів я брав телефон. Навіть уже був за крок до того, щоб натиснути на зелену трубку, проте не робив цього. Що воно дасть?

Через декілька годин хтось подзвонив у двері. Я здивувався, бо нікого не очікував. Всередині боявся, що це буде Ліна, але на порозі стояли працівники поліції.

- Добрий день, - сказав я до них.

- Євгеній Маланюк,- промовив чітко один із правоохоронців.

- Так, це я.

- Просимо вас проїхати з нами до відділку поліції.

- Навіщо? - запитав я, бо не розумів що порушив. Невже той мажор наскавчав на мене.

- Для вияснення обставин, що зумовили побиття Аліни Чуйник.

- А хто її побив? - не приховував я своє здивування .

- Ви, - сказав один із правоохоронців.

- Це якась нісенітниця...

Після цього мені довелося проїхати до відділку, де почалося найцікавіше. Те, що там наговорила Аліна не вкладалося у голові.