62

Я не могла викинути зі своєї голови погляд Аліни. Чому він так мене налякав? Я не знаю...

Однак, мабуть, здогадуюся. Саме вона все знає про мою ситуацію. Ця руда жінка відає всі мої секрети...

Але що? Навіть якщо вона візьме та все розповість Ральфу, то що буде? Я розумію, що він рано чи пізно дізнається, але хочеться, щоб це було звісно пізніше...

Мене до тями привела прохолодна погода, що стояла сьогодні. Дощу не було, але небо ховалося за сірими хмарами, які важко висіли над містом. Вони тримали у собі вологу, яка хотіла впасти на суху землю та зволожити її, проте не доля.

За мить я сиділа в авто разом із Євгенієм. Він розвертав транспортний засіб, а через мить виїхав на шляхи невеличкого міста, що розташоване під Києвом.
Невдовзі ми перебралися за межі населеного пункту. Колеса несли нас невідомому для мене напрямку. Маланюк весь цей час мовчав. Він пильно дивився на дорогу, яка зненацька стала ґрунтовою, а ще через хвилин десять ми заїхали у ліс. Ним ми рухалися щонайменше двадцять хвилин, поки перед нами не виросло велике озеро, яке навколо охороняли сосни.

- Я думаю тут безпечно розмовляти, - сказав він, дивлячись на водойму, яка повільно хвилювалася під поривами вітру.

- Скоріше лячно, - обернула я свою голову в його сторону.

- Чому? - запитав сіроокий.

- Не знаю, - здвинула я плечима.

- Я тебе люблю, - проказав Євгеній.

- Я знаю, - намалювали мої вуста ледь помітну усмішку. - І я тебе кохаю.

Він різко вийшов з авто. Мої блакитні очі дивилися йому у слід. Що з ним? Невже його так мучить те, що я зараз розриваюся на дві сторони?

Я кинулася за ним. Мої підбори, які торкнулися ґрунту, одразу провалилися. Однак це не завадило мені піти за сірооким.

- Що не так? - запитала я його.

- Все, - буркнув він. - Все не так... Все зовсім не так, як треба! Все просто гидотно!

Останні слова він прокричав. Його голос прокотився луною по дзеркалу водойми та зник у лісі, що знаходився далі.

У моєму тілі сидів переляк. Реакція Маланюка мене страхала.

- Поясни мені зрозуміліше, бо твої емоції лише викликають у мене занепокоєння.

- Мені набридло ховатися. Я не хочу проходити з тобою лише декілька годин вдень, а ввечері сидіти вдома та думати, що ти разом з ним . Я не бажаю чути, які проблеми є у того Ральфа та, як він має їх вирішувати. Мені не кортить ділити тебе з ним…

- Євгенію, ми наче говорили з тобою на цю тему, - сказала я, знову підборами провалившись у вогкий ґрунт.

- Я не хочу чекати місяць чи навіть два, - не відводив Євгеній очей від озера.

- Ти знаєш, що...

- У тебе час до понеділка, - різко урвав мене Маланюк. - Якщо до понеділка ти не збереш речі та не стоятимеш на порозі моєї квартири, то можеш навіки забутися про моє існування.

Від цих слів я отримала шок, який перевернув кожну клітину мого організму. Він поставив мені умови, які виконати просто нереально...

- Ти жартуєш?

- Ні, - обійняли його очі мене. - Мені боляче чекати.

- Але це дуже швидко...

- Якщо ти мене дійсно кохаєш, то кинеш свого Ральфа та будеш зі мною, а якщо ні, то ...

Маланюк не договорив. Він назад повернувся до авто та завів його.