61

Проблема полягала у тому, що Євгеній трішки загрався у коханця. У мене так затримка, а він приніс мені такий гарний подарунок.

- Не злися на мене, - пробурмотів він, коли ми сиділи у якомусь кафе. - Я сам дуже пригнічений від того, що сталося.

- Угу, - колупалася я виделкою у тарілці

- Ліно, - взяв він мене за руку. Я підняла на нього очі. Євгеній своїм виразом обличчя просив у мене вибачення.

- Все добре, - проказали мої вуста.

- Точно? - перепитав він.

- Так.

Маланюк наче повірив мені, проте в середині я панікувала. Звісно розумію, що завагітніти вдруге не зможу, а якщо в мені нічого нема, а тут... Залишається лише одне - годувати себе думками, що в кінці циклу нічого поганого не станеться.

- Два роки назад також було подібне, - все-таки не вгамувався сіроокий. - І нічого не було...

- Угу, - продовжувала я на нього дивитися.

- Ти така гарна коли зла. Твої блакитні очі стають темними та великими...

Мені хотілося засміятися. Маланюк зробив мені дивний комплімент. Коли в мені палає злість, то я далеко не красуня, а навпаки...

- Ти дуже дотепний, - сказала я, трішки змінивши вираз свого обличчя.

- Намагаюся робити тебе щасливою, але бачу, що особливо не допомагає. Що сталося? Звісно, якщо не брати до уваги мій прокол...

- Бо завтра вихідні, а це значить, що я не можу з тобою навіть переписуватися. Я вже не кажу про те, що мені доведеться весь цей час бачити обличчя Ральфа...

- Придумай, що тобі треба на манікюр піти чи волосся пофарбувати, або інші жіночі процедури…

- Не можу. Ми маємо їхати до моїх батьків, бо якщо ми не появимося, то я матиму, що слухати цілий тиждень...

Євгеній глянув на мене сумними очима, а потім продовжив їсти.

- І взагалі Ральф хоче втягнути мене у свої махінації...

- Які? - перестав жувати Маланюк.

- Він хоче, щоб я підроблювала звіти для Клауса, аби той не дізнався про махінації...

- Жах... Я надіюся, що ти цього не будеш робити? Вірно?

- Звісно. Я не настільки дурна, і до того в мені є повага до Клауса.

- Це добре...

Далі між нами запанувала мовчанка, яка була настільки незручною та так колола, що не передати. Я знала чому так, бо Євгеній хотів запитати в мене те, що зараз було далеко в мене не у голові.

- Можливо тобі варто вже піти від Ральфа? Я гадаю, що не треба в такому випадку затягувати з цим. Хай він сам розбирається зі своїми проблемами, - дивився на мене Маланюк.

Я набрала у легені повітря та заплющила очі. Мені зовсім не хотілося про це говорити. Євгеній не зводив із мене погляд своїх сірих гранітів. Він чекав на відповідь.

- Я поки не можу його кинути...

- Чому? Невже тобі подобається зустрічатися зі мною потай???

- Євгенію, - прошепотіла я та нахилилася до нього. - Не кричи. Мені потрібний час. Якщо ти мене дійсно кохаєш, то, будь ласка, піди мені на зустріч.

- Я тебе дуже сильно люблю, але мені гидко думати, що кожного вечора ти з ним лягаєш в одне ліжко. У мені сидять ревнощі...

- У мене з ним нічого нема, - стала я його запевняти. - Всі відчуття, які до нього...

На цьому моменті я зависла, бо на мене дивилися знайомі очі та руда голова. Це була Аліна. Мій психотерапевт, який запевняв, що Маланюк поганий кандидат.

- Ліно? - помітив мою дивну реакцію Євгеній. - Що таке?

Я не відповідала, а коли наші погляди з рудою розійшлися, то промовила:

- Гадаю нам варто покинути цей заклад та поговорити в іншому місці. Краще зараз нам піти з цього місця, проте нарізно.

- Гаразд, - погодився він.

Ми так і зробили. Я відчувала страх. Коли мої ноги виносили мене з кафе, то ще раз на собі учула погляд Аліни. Він нічого доброго не пророчив.