- Ти пропонуєш зустрічатися потай поза спиною Ральфа? - запитала я.
- А чому ні? - зиркнув на мене Маланюк. - Зараз це єдиний варіант, який взагалі може в нас бути.
- Це підло, - протягнула я, дивлячись на свої руки. Мені було лячно розуміти, що я можу вчинити так із Ральфом, який заради мене дістане зірку з неба та зробить інші шалені речі.
- Ліно? - зиркнув на мене Євгеній. - Щось кажи, бо коли ти мовчиш... Та взагалі, коли жінки мовчать, то це не до добра.
Я відвернулася від нього. Свої почуття мені важко стримувати, але віддатися їм ще гірше. Що робити?
- Ліно? - поклав мені на плече руку Євгеній.
- Я не знаю, - обернулася я до нього. В моїх очах стояли сльози.
- Чому ти так дивно реагуєш? Ти досі п'яна?
- Йди до біса! - буркнула я.
- Упізнаю свою Ліну, - усміхнувся він та намагався мене поцілувати, але я відхилила голову в бік.
- Відстань, - буркнула я.
- У мене складається таке відчуття, що ти наче хочеш постійно страждати.
- Ні.
- То чому ти опираєшся? Ти кохаєш мене, наче хочеш бути зі мною, але відштовхуєш...
- Я не відштовхую, - заперечила я. - Просто є одна проблема...
- Яка?
- Ральф! Я не можу його так кинути... Він мій чоловік!
Євгеній скривився та тихо засміявся. Було не дивно, що його дратувала моя згадка про чоловіка. Його аж кривило.
- А не хочеш подати на розлучення? - запитав неочікувано він.
Від несподіванки я роззявила рота. Невже Маланюку вистачає розуму таке мені запропонувати? Він хіба не розуміє, що такий варіант я не можу абсолютно розглядати. У нас з Ральфом дуже багато спільного, що ми не можемо просто так взяти та розірвати наш шлюб!
- Я не можу...
- Чому? - не міг вгамуватися мій колишній шеф.
- Бо не все так просто, - пробурмотіла я.
- І що тобі заважає піти та подати заяву на розлучення? Совість? Чи ти переживаєш за бізнес? Боїшся втратити свої гроші?
- Я жодної копійки не вклала у компанію, відказала я. - Мені нема, що втрачати.
- Тому, чому не можеш покинути Ральфа?
- Він мене кохає, - прошепотіла я та продовжила. - Я не хочу розбити йому серце.
- Значить хочеш розбити його мені? - зіщулив він свої сірі очі.
- Ти все не правильно зрозумів, - стала заперечувати я.
- Та невже?
- Мені потрібний час, аби покинути Лауду.
Це речення мало заспокоїти Євгенія, а також на деякий час відволікти мене. Я саме з тих людей, що люблять ховати проблеми у далекі шухляди та не думати про них, поки вони самі не вилізуть та не стануть мене кусати.
- Як багато? Місяць, пів року, рік...
- Я не знаю, але, гадаю, що не так багато...
Євгеній трішки заспокоївся, що мене втішило. Буря в ньому стихла, але чи на довго.
- Значить поки ми будемо ховатися? - пролунав голос Маланюка.
- Так, - проказала я.
Між нами запанувала тиша, яку порушив Євгеній:
- Що будемо зараз робити?
- Не знаю, - здвинула я плечима.
- Ральфа вдома нема?
- Нема?
- І коли буде?
- У понеділок наче. А що?
- Тоді можна до тебе...
Я одразу зрозуміла на що він натякає. Звісно його швидкість вражала. Не встигли ми помиритися, як він вже тягне мене до ліжка. Однак я не була проти цього, а навпаки хотіла...
#3088 в Любовні романи
#1453 в Сучасний любовний роман
#816 в Жіночий роман
Відредаговано: 20.11.2021