Ірина замовила нам вина, але боюся, що цей напій заслабкий аби втамувати мою тривогу. Звісно я намагалася не показувати свій стан подрузі, бо це могло викликати в неї підозри, а мені цього не треба було.
Коли нам принесли спиртне, то я одразу зробила два ковтки. Мені було лячно від цієї ситуації. Я відчувала його присутність своєю спиною та не знала, що робити далі. Звісно було логічно просто піти тихо, але як я це поясню Ірині, яка знову стала розповідати про свого Павла.
Мені абсолютно не хотілося про нього зараз чути, бо я намагалася прислухатися до розмови Маланюка з його друзями. Звісно з мого боку це не варто було робити. Мене не має цікавити, що там вони колотять у ступі, але чогось я це робила.
Невдовзі ми випили пляшку. Мій мозок знаходився у легкому стані алкогольного сп'яніння. Мені хотілося сміятися та говорити. Тривога минула, але зайвої уваги я не мала права на себе привертати, щоб не вскочити у халепу.
- Може ще пляшку? - запропонувала мені Ірина.
- Давай, - погодилася я, бо мій організм розігрався та потребував продовження.
Цієї миті я раділа, що Ральф зараз за кордоном, адже він ненавидить коли я п'яна. Досі пам'ятаю, як я декілька разів перебирала з подругами пива, а він потім читав мені моралі, що жінка не має так пити, бо це шкідливо для організму. У такі моменти я відчувала себе підлітком, але мого любого чоловіка тут немає. Він зараз далеко, і мене беруть сумніви, що його персона захоче мені зателефонувати. Максимум він напише повідомлення, а на нього я зможу відповісти без проблем.
Нам принесли вино, яке за секунду червоними барвами переливалося у наших келихах, що нагадувало дрібні рубіни. На смак ці коштовності були незрівнянними. Навіть здавалося, що до цього ми пили, якийсь шмурдяк, або на мене так діяв алкоголь, який увімкнув у мені режим "напитися до смерті".
- Ліно, щось ми тільки про мене говоримо, - нарешті зрозуміла Ірина, що не тільки вона центр нашої бесіди. - Ти щось розповідай.
- Ой, якби було що, - захихотіла я. - Все, що було цікаве я виклала...
- Гадаю, що ти мене трішки обманюєш, - похитала головою руда. - Я знаю, що ти ходиш до психолога... Зізнавайся, де у тебе проблеми.
- А звідки ти знаєш? - здивувалася я.
- Я бачила твій автомобіль декілька днів тому біля будівлі, де знаходиться кабінет найдорожчого психотерапевта у столиці...
- А як ти...
- Я до неї також раз на тиждень притягую свої ноги, - пояснила вона швидше, а ніж я встигла згенерувати у своїй голові погані думки про неї.
Я не знала, що сказати подрузі. Звісно я могла вилити перед нею усю правду, але ні. Вона буде знати версію, в яку вірить мій чоловік.
- У мене депресія через переїзд. Досі не можу звикнути, що знову в Україні, - сказала я.
- Дивно, але ти тут виросла...
- Так, але поки я жила у Німеччині, то дуже звикла до ритму життя та іншого всього...
- Зрозуміло, - зробила Ірина ковток вина.
- А ти чого ходиш до неї? - запитала я.
- Досі лікую травми, які мені завдав Толік. До цього часу не можу змиритися з тим, що я втратила дитину. Мені дуже від цього сумно...
У мене від її слів стиснулося серце. Пройшло доволі багато часу, а вона досі страждає. Мої проблеми на фоні рудої нікчемні. Вона плаче за дитиною, яку вбив Толік та його мама, а я за колишнім шефом, що мене затягнув у ліжко заради грошей.
- Мені досі сняться ті страшні події з лікарні. Я намагаюся це забути... Але, на щастя, сеанси мені допомагають. Надіюсь, що через два місяці в мене на душі не буде камінців.
- Усе буде добре, - сказала я та хотіла зробити ковток спиртного, однак у нас закінчилася друга пляшка вина, тому я почала кликати офіціанта, чим не тільки привернула його увагу.
За мить біля мене стояв Маланюк. Він дивився у мої п'яні блакитні очі. На його обличчі стояв подив та ще щось.
- Дівчата, а ви приєднаєтеся до нас за столик? - запропонував він, не зводячи з мене погляду.
- Я не проти, - одразу відповіла Ірина, яка стала кидати на Маланюка оцінювальний погляд.
- Мені треба вийти, - різко встала я та побігла до виходу.
#3094 в Любовні романи
#1455 в Сучасний любовний роман
#818 в Жіночий роман
Відредаговано: 20.11.2021