29

Всю ніч я плакала. Що я робила? Не знаю. Мої дії абсолютно не логічні. Я зрадила Ральфу з Євгенієм, але останього, попри його колишню брехню, кохаю безмежно.

Я хотіла додзвонитися до нього. Почути його голос, але він не брав трубку, а потім взагалі став збивати. Це мене дуже сильно знервувало, але вбило мою душу його повідомлення о п'ятій ранку:

- Я не хочу мати нічого спільного з жінкою, яка сама не знає, що бажає.

- Але ти ж мене кохаєш? - відписала я йому.

- Так, але ти маєш визначитися, а не сидіти на двох стільцях, як колись.

Я не відповіла. Євгеній змусив пригадати мене минуле, яке я особливо не хочу прокручувати у своїй голові. Тоді, два роки тому, Дмитро ледь не став причиною розриву наших відносин, однак зараз його згадувати нема сенсу.

Але що мені робити? Я не можу кинути Ральфа. За два роки я до нього звикла та навіть перестала уявляти без нього своє майбутнє, але Євгеній... Моє серце та тіло хоче до нього, а мозок говорить, що не варто залишати чоловіка, бо він моя опора та вірна людина, яка ніколи не залишить мене в халепі. А Женя?

Складно. Дуже складно. Я не хочу оцінювати зараз дії, які можливо може для мене зробити Маланюк. Однак він сказав, що мене любить, але Ральф також має до мене аналогічні почуття.

Виходить проблема тільки в мені? Це нормально, що кожного ранку хочеться прокидатися в ліжку з людиною, яка приємна та від якої ловлю кайф. Але чи не стану я тоді одержимою? Адже закохана людина не бачить недоліків у своїй другій половинці та сліпо йде на повідцях почуттів.

І що тоді робити? Мабуть, забути своє захоплення Євгенієм та бути покірною дружиною для Ральфа. Останні зараз собі місця не знаходить. Йому боляче від моєї поведінки... Чорт, що я роблю!? Я не маю так поводитися! Мені треба повернути все у старе річище.

Коли я вийшла зі спальні, то пішла до вітальні, де спав Ральф.
Він лежав на дивані та щось читав у телефоні, а коли зайшла я, то його очі різко піднялися.

Я сіла біля нього та спочатку довго мовчала. Лауда весь цей час дивився на мене та чекав, поки мої вуста розкриються та почнуть говорити. Так і сталося.

- Як ти? - задала я йому таке просте та одночасно дуже нерозумне запитання.

- Бувало краще...

- Зрозуміло, - протягнула я та різко продовжила. - Вибач мені. Все, що сталося за ці дні було помилками. Я не мала так вчиняти. Мені соромно за все

- Я також багато в чому винний, - сказав він. - Мені дуже важко через переїзд, адже мені дуже складно серед цих людей...

- Мені також важко... Думаєш чому, я так не хотіла їхати сюди?

- Я розумію...

- Я хочу, щоб ми перестали сваритися. Бажаю, аби наші відносини знову стали гарними...

- Вони будуть такими, - запевнив мене чоловік. - Адже зараз ми знаємо, які наші помилки та можемо їх ліквідувати з нашого життя.

- Так, - не стримувала я сльози, розуміючи, що взагалі наробила в цьому житті.

- Не плач, - витер він своєю кремезною рукою солоні каплі на моїх щоках. - У всіх буваю складні періоди, які варто пережити, бо саме вони ще сильніше скріплюють людей.

- Так, але я гадаю, що мені варто походити до психолога, щоб скоріше вийти з цього стану, - запропонувала я та очікувала на відповідь від нього, яка була позитивною. Ральф підтримав у тому, що мені треба походити до спеціаліста, який би допоміг мені розібратися зі своїми почуттями та емоціями.