Коли прокинулася, то була десята ранку. У голову одразу прийшла думка, що Ральф пішов на роботу, та я буду вдома одна. Однак щось у цьому житі пішло не так.
Я чула, як з кухні долинали дивні звуки, а коли вийшла, то побачила свого чоловіка. Він стояв до мене спиною та куховарив.
Мозок, який ще не прокинувся, вибирав варіанти поведінки. Він обрав нейтралітет.
Зненацька з відкритого вікна війнуло прохолодою, яка крижаними мотузками скувала моє тіло. Від них по шкірі пробіглися мурашки.
- Як тобі спалося? - запитав Ральф.
Я дивилася на його спину. Мене перемкнуло немов старий комп'ютер. І тільки після того, як він розвернувся та заглянув мені в очі, то я промовила:
- Бувало краще. А ти як?
- Диван не зручний, - не зводив він свого погляду з мене. - Тепер спина болить.
- Чому ти не спав зі мною?
- Учорашня розмова дала зрозуміти, що ти не хочеш мене бачити у ліжку.
Я опустила очі. Частково це було так. Навіть зараз не мала особливого бажання його лицезріти тут, але вже нікуди не подітися.
- Якщо ти не спав із тією дівчиною, то тобі нема чого боятися сказала я.
- Я не спав з нею, - одразу промовив він. - Я дуже сильно тебе кохаю, аби так просто втратити.
- Хочеться у це вірити. Чому ти не на роботі?
- Цей день я хочу провести з тобою, а не сидіти в офісі та думати, що у нас щось не так.
- У нас все добре, - зиркнула я на відчинене вікно. За ним зненацька зірвався вітер, а десь далеко насувалася синя хмара. Вона була настільки темною, що здавалася чорною.
- Але я бачу, що ти зла, - промовив він.
- Пройде, - вичавила я з себе дуже криву посмішку. Вона мала настільки не щирий вигляд, що краще не варто було її робити.
- Надіюся, - стиснув він губи та розвернувся до мене спиною.
Я зі свого боку довго не стояла на місці, а пішла до ванної, де традиційно поніжилася під теплою водою, а потім одягнула джинси та футболку. Після цього варто було йти на кухню, але я не бажала бачити Ральфа.
Я дивилася у своє зображення у дзеркалі та відчувала, що в мені немов щось зламалося. Наче всі відчуття, які були до Ральфа зникли та настала пустота, яка стала пожирати мене з середини...
Що зі мною таке відбувається? Я нічого не розумію... Невже це все через Маланюка, який не вилітає з моєї голови? Чорт...
- Ліно! - став стукати у двері Ральф. - Все добре?
- Так, - сказала я. - Дай мені хвилинку
- Гаразд...
Я вмилася холодною водою. Вона наче трішки освіжила мене, але всередині все боліло. Мені треба упорядкувати свої думки. Не варто думати про Маланюка. Я маю бути з Ральфом. Звісно я злюся на нього за той випадок, а також слова Толіка трішки мене збили з пантелику...
- Ліно, мені стає страшно,- знову роздався голос Лауди.
- Все добре, - одразу вискочила я з ванної.
- Точно?
- Так, - брехав мій язик, бо іншого вибору не було.
Весь день імітувала, що все чудово. Ральф здається вірив. Звісно він декілька разів підіймав тему, яка стосувалася того вечора, і чи дійсно я перестала злитися...
Якщо говорити чесно, то мені було все одно. Спав - добре, не спав - ок. Я все думала про Маланюка, хоч обіймала Ральфа, який дивився кіно, а я спостерігала за дощем, який з самого ранку лив на дворі. Звісно все почалося зі сильної грози, яка потім стала мрякою.
- Я на хвилину в туалет, - сказав мій чоловік зупинивши фільм.
- Добре, - вимовила я, відпустивши його зі своїх обіймів.
- Не сумуй я швидко, - поцілував він мене у лоба та пішов.
Коли двері за ним зачинилися, то мій погляд впав на стіл. На ньому лежали ключі від мого авто. Я думала чверть секунди, а потім встала, схопила їх та зачинила за собою вхідні двері. Мені важко було знаходитися в цій квартирі...
#3088 в Любовні романи
#1453 в Сучасний любовний роман
#816 в Жіночий роман
Відредаговано: 20.11.2021