20

Вранці Ральф пішов на роботу. Я намагалася тримати себе у звичному настрої, а коли він вийшов за поріг квартири, то мені одразу стало зле. В душі творилося невідомо, що. Мені хотілося плакати, і невдовзі сльози котилися з моїх очей. У голові панував повний безлад. Думки літали та бомбардували моє психічне здоров'я, яке було на грані...

Я дійсно не знала, що зі мною твориться. Невже це через Маланюка? Чи можливо Ральф? Або може я сама завожу себе в такий чудернацький та неприємний стан? Не знаю. Абсолютно не розумію, як це все пояснити собі...

Понад годину я сиділа та дивилася в одну точку. Абсолютно нічого не хотілося, але варто було щось робити. Намагалася знайти, якийсь рецепт, аби щось приготувати, але все падало з рук, тому я кинула всі справи, взяла ключі від автомобіля та подалася геть із тієї квартири.

Куди я їхала? До батьків? До Ральфа? До Маланюка? Ні... Моя дорога йшла до Діани, яка абсолютно не очікувала мене побачити у себе на порозі, але попри це вона була рада лицезріти мене. Це читалося в її очах.

- Не заважаю? - запитала я.

- Ні, якраз вложила спати дитину, - промовила вона. - Проходь, бо нема чого у дверях стовбичити.

- Твоя правда, - пройшла я всередину, де сіяла ідеальна чистота.

- Ходімо на кухню, - тихо сказав голос Діани, а коли ми там опинилася, і вона зачинила двері, то він став звичним.

- Що сталося? - запитала вона, наче відчувала, що зі мною твориться щось лихе.

- Ти мене читаєш, як книгу, - не могла підмітити я.

- На тобі обличчя нема, а твоя ліва рука мене лякає. Надіюсь, тебе не Ральф бив?

- Ні, - ледве стримувала я сльози. - Все набагато складніше та гірше...

- Тоді розказуй та не тягни кота за хвоста...

Я глянула на подругу. Це нагадало мені минуле, коли ми постійно приходили одна до одної та плакалися та журилися, яка у нас складна доля.

Діана мовчки вислухала мене. Вона не вставила жодного слова, але в кінці промовила:

- У тебе завжди якийсь треш... Я шокована, але можу порадити одне - не згадуй Маланюка, бо в тебе є чоловік, який тебе любить та заради тебе визнав свої помилки, а це дуже важливо...

- Я так само думаю, - витирала я сльози зі свого обличчя. - Але просто зараз все так складно, що не передати...

- Це твій самонакрут.

- Так гадаєш?

- Звісно.

- І що мені робити?

- Просто не думай про Маланюка. Він не твоя доля.

- Я не можу...

- Все ти можеш, - пирхнула блондинка. - Просто треба для цього докласти трішки сил та бажання.

- Може мені записатися на прийом до психолога? - глянула я на неї.

- Не погана ідея, але ти тоді маєш якось пояснити це чоловіку, бо коли він дізнається, що його дружина ходить до когось виливати душу, то у нього можуть у голові виникнути підозри...

- Так, але можна сказати, що мені треба до нього через стрес, який виник на фоні переїзду, - запропонувала я.

- А якщо правду сказати?

- Думаю, що не варто, - криво усміхнулася. - Він тоді не захоче мене знати.

- Чому?

-  Важко сказати…

- Ти не винна, що так колись сталося з тобою, але також саме через брехню Маланюка ти опинилася в Німеччині та зустріла його...

- Так, але події, що відбулися день тому йому точно не варто...

- Але ти з ним не спала, тому нема чого ховати правду.

- Мабуть, - пробурмотіла я та абсолютно загубилася у своїх думках. З однієї сторони Діана була на сто відсотків права, а з іншої сторони Ральф міг відреагувати на таке дуже бурхливо. Він наче спокійний, але хто його знає, які емоції викличе у ньому така правда...