12

Після обіду спека спала, але пориви гарячого вітру душили. Ми вийшли з ресторану та одразу наткнулися на таке. Мені сильно захотілося в душ, але коли сіла у прохолодний автомобіль, то це відчуття зникло. Прохолода огорнула моє тіло та змусила заспокоїтися.

Удома було все тихо. Мама наводила лад на квітнику, а батько був ще на роботі.

- Добре, що ти заїхала, - говорила вона, сапаючи півонії, які мали невдовзі зацвісти. - А Ральф приїде?

- У нього не вийде сьогодні, багато роботи навалилося на його плечі, - пояснила я, не розуміючи, як мама може під сонцем працювати. Я, мабуть, би не змогла так.

- Шкода, навіть дуже.

- Як є, - пожала плечима.

- Як взагалі у вас справи? - далі питала вона.

- Та наче нормально, працюємо.

- Працюєте, - невдоволено протягнула вона.

- Що таке? - зиркнула я на неї.

- А ти ніби не знаєш?

Хотілося вдарити себе по лобі. Вона знову почала пиляти мене дітьми. У мене складалося відчуття, що мама абсолютно мене не розуміє, наче я говорила іншою мовою, яку вона не знає.

- Зараз не до цього, - пролунав мій голос. - Ми зайняті іншим...

- Діти зайвими не бувають.

- Мамо, скільки раз тобі пояснювати...

- Ти скоро будеш стара.

- Дякую за нагадування,- насупилася я, адже мені самій було лячно розуміти, що скоро мій вік досягне позначки тридцять. Я дуже боялася цієї цифри, бо вона мені говорила, що можна попрощатися зі своєю молодістю, яка так швидко втекла від мене.

- Ти хіба не хочеш дітей? - вже не могла зупинитись вона.

- Не знаю, - похитала головою.

- А хто знає?

- Мамо, не починай, - скривилася я.

- Ну, що не починати, - кинула вона сапу та розігнула спину. Її очі прикувалися до мене.

- Говорити про дітей, адже я тобі пояснювала ситуацію декілька разів!

- А ти не можеш так, щоб вони самі вийшли? - промовила вона.

Мені хотілося вже кричати, адже вона не чула, що я говорила. Діти у моєму випадку могли все зруйнувати.

- Я не хочу з тобою розмовляти, - відвернула голову у бік та закотила очі. Мене стала дратувати поведінка мати, але, на щастя, вогонь загасив батько. Він прийшов з роботи у гарному настрої та затьмарив конфлікт своїми емоціями, але мама все одно була роздратована.

- Що з нею? - запитав батько, коли мама з невдоволеним обличчям подала нам вечерю та зникла за дверима.

- Та, як завжди, - буркнула я. - Діти.

- Я вже не знаю, що з нею робити, - говорив він. - Вона також мені голову вже проїла. Кожний день чую її невдоволення щодо цього.

- Це жах, - протягнула тихо я. - І що робити?

- Не знаю, мабуть, почекати поки її відпустить.

- Не весело...

Я не розуміла позицію мами. Вона, на мою думку, переходила межу. Це моє життя, а не її. Добре, що ця жінка народила мене у двадцять років, але у кожного своя доля, тому не варто починати діставати, що ось я в такий вік уже щось мала, або донька моєї подруги... Одним словом таке порівняння мене діставало, але цього не розуміла мама, яка свято дотримувалася своєї думки...

Інколи в мене складалося враження, що вона родила тільки, аби потім вимагати внуків. Однак в мені жила надія, що вона все-таки перестане дратуватися щодо цього...