6

Близько п'ятої години ми розійшлися, та рівно о шостій я прийшла додому. Мій чоловік навіть не помітив, як я зайшла до квартири. Він кудись збирався.

- Щось сталося? - звернулася я до нього.

- Я забув, що сьогодні ми маємо зустріч, - відповів він. - Переплутав дні.

- На яку вона?

- На восьму вечора.

- Часу ще багато, - сіла я на диван. - Тобі не варто так поспішати.

- Ти також маєш бути зі мною, - проігнорував він мої слова.

Я закотила очі. Сьогодні мені хотілося тільки одного - відпочити, а не усміхатися на вечірках та удавати привітність.

- Ти впевнений у цьому? - перепитала, бо не втрачала надію залишитися вдома.

- Я не знаю української мови, а на англійській вони розмовляють жахливо. Ти мені потрібна, рибко.

Мої губи стиснулися в тонку лінію. Варіантів у мене не було. Треба йти.

- Гаразд, - піднялася я та продовжила. - Тоді я швидко в душ та збиратися.

- Як пройшла зустріч з подругою? - зненацька поцікавився він.

- Добре. Будемо їхати, то детальніше розповім, бо зараз треба швидко привести себе до ладу, щоб хтось не злився на мене.

- Ти маєш рацію, - погодився Лауда. Він був уже одягнений у сірий костюм. Йому залишилося тільки зачесати своє руде волосся, яке торкалося плечей та натягти на ноги лаковані туфлі.

Я швидко освіжила своє тіло прохолодною водою та пішла фарбуватися. Сьогодні вирішила підкреслити губи червоною помадою, а на вії нанесла небагато чорної туші. Виглядало це все стримано та доволі гарно.

Волосся я вирівняла, а у шафі обрала чорну сукню середньої довжини без рукавів та декольте. Було достатньо того, що вона показувала всім мою фігуру, яка була у гарному стані. Зараз я важила на декілька кілограмів менше, а ніж коли покинула Україну два роки тому. Так мені було набагато краще.

На кінець z підкреслила свій образ маленькою червоною сумкою та туфлями того ж кольору.

- Червоне і чорне, - сказав Ральф, коли я вийшла до нього.

- Тобі не подобається? - запитала я, бо він промовив це з дуже дивним виразом обличчя.

- Ні, ти чарівна, просто така книга є - підійшов рудий до мене та легенько поцілував. - Ненавиджу губну помаду, вона сковує...

Я усміхнувся. Лауда ненавидів коли на моїх устах була косметика, бо вона заважала йому мене цілувати, а також він говорив, що вона робить вуста негарними. Але я ніколи не слухала Ральфа та фарбувала їх. Що ті чоловіки можуть розуміти у красі? А нічого! Тому завжди все робила по своєму...

По дорозі я коротко розповіла чоловіку, як пройшла зустріч. Він їхав за кермом та махав головою. Мабуть, удавав, що йому цікаво, але він сам захотів дізнатися, то хай терпить.

За двадцять хвилин його муки закінчилися. Ми приїхали до місця призначення. Я не любила такі заходи, але зараз вони були важливі, адже нам потрібно було шукати постачальників зерна для пластівців. Ось такий він бізнес. Доводиться проводити вечора в незрозумілих місцях.

Ми пройшли в середину та спочатку не знали куди нам йти, поки до нас не підійшов Ігор, який допомагав нам з пошуками потрібних людей. Цей сорокарічний кароокий чоловік був другом Клауса, а ось Ральф його чомусь не любив. Причини я не знала.

- Ліно, ви не проти, якщо я вкраду вашого чоловіка? - усміхався він.

- Ні, але якщо тільки на хвилинку, - погодилася я.

Лауда та Ігор відійшли у сторону. Я стояла сама та потягувала вино з бокала поки мене не проштрикнули знайомі сірі очі. Їхній власник дивився на мене, а я на нього. Євгеній Маланюк стояв від мене на відстані десяти метрів.

Мої пальці нервово стиснули келих, а коли його ноги стали йти у мою сторону, то здавалося, що я зараз його розчавлю…