Після нового року брат мого чоловіка вирішив розширити бізнес. У його голову прийшла ідея відкрити філію компанії в Україні.
Спочатку я вважала, що ця ідея лише на рівні розмов, але Клаус невдовзі став її реалізовувати. І тут до нас із Ральфом надійшла пропозиція змінити на деякий час місце проживання.
- Ліно, я також нікуди не хочу їхати, - говорив Лауда до мене. - Втім у нас нема вибору.
- Інколи Клаус мене дістає, - говорила я йому. - Він думає лише про себе.
- Я знаю, у нього є така риса, але...
- Може ти поговориш з ним? - дивилася я у його блакитні очі.
- Спробую? - хитнув він рудою головою.
Але пузатий та лисий Клаус стояв на своєму. Ми мали їхати в Україну. Я була проти цього, але мої слова б нічого не змінили. Білети куплені, а валізи зібрані...
Я дуже хвилювалася та одночасно боялася вертатися додому, бо сиділи лихі асоціації, але тільки моя нога вступила на рідну землю, то все виявилося не таким лихим, як здавалося. Все наче було спокійно...
Перший тиждень ми жили у моїх батьків, які ледь не кожної години питали, коли у нас будуть діти. На щастя, Ральф не знав української мови, адже такі розмови стали б його дратувати, тому відповідати за нас обох доводилося мені.
- Мамо, не зараз, - говорила я. - Може через років п'ять.
- Ти до того часу будеш стара, - говорила вона. - Ось вже зморшки перші з'являються. Будеш не гарною мамою.
- Гаразд, - закочувала я очі.
- Не гаразд, а коли будуть, - стояла вона на своєму.
- Невдовзі, - белькотіла я, аби вона відстала від мене.
Однак тема дітей для нас із Ральфом була доволі складною. Я наче не була проти народити, але він не хотів. Лауда на відміну від свого брата Клауса, який обожнював малечу, не міг їх терпіти. Вони викликали в нього істерику та якусь дивну поведінку.
- Ти станеш мене любити менше, - говорив він мені одного вечора. - Діти вбивають кохання, яким я поки не насолодився...
- Не стану, тобі так здається...
- Ліно, я більше не хочу про це говорити, - різко сказав він.
- А якщо випадково вийде?
- Аборт, бо родити дітей, яких не потрібно, погана ідея.
- Гаразд, - погодився я з ним.
- Я тебе люблю, - сказав Лауда.
- А я тебе.
Тому після цього діалогу я ніколи не підіймала цю тему, бо не хотіла бачити Ральфа у лихому настрої.
Поки ми тимчасово жили у батьків, то шукали собі дах над головою. Я пропонувала вигнати квартирантів та жити у моїй, але мій чоловік став наполягати, що він хоче купити нову. Так і сталося.
Через декілька днів ми вже мали своє житло, яке знаходилося на останньому поверсі багатоповерхівки, яка була зведена два чи три роки тому. Ральфу дуже подобалася ця квартира, а щось мені ні. Вид із вікна породжував спогади, які змушували згадувати мене колишнє життя...
Однак це минуле. Я вже його не можу змінити. Там назавжди залишаться ті події, про які не знає Ральф. Я багато раз хотіла йому про це розповісти, але як тільки розкривала рота, то починала вагатися.
Ось так прийшов цей час, який багато чого змінив. Однак все робиться до кращого. Зараз я маю люблячого чоловіка та роботу. А якби я залишилася в Україні, то що б зі мною було? Вийшла б заміж за Толіка, який не міг вгамувати свій статевий орган? Страждала від брехуна Маланюка, чи терпіла ниття Дмитра? Ні! Жодний з варіантів мені не підходив.
Звісно буде брехнею, якщо я скажу, що на Євгенія мені плювати. Я досі його любила, втім ці емоції ховала глибоко в собі, бо так менше страждала...
Також зараз у мене є Ральф, який мене цінує, і тому заради поваги до нього я маю забути всіх та стати його навіки.
#3088 в Любовні романи
#1453 в Сучасний любовний роман
#816 в Жіночий роман
Відредаговано: 20.11.2021