Розділ 10. Травмоване серце

— Доню, Кай травмований, — сказала мама, опустивши очі.

— У сенсі травмований? — я напружилася, я відчула, як по тілу пробіг мороз.

— Я зараз поясню, — вона зробила паузу, а я сіла зручніше й уважно на неї дивилася. — Два роки тому я йшла в магазин і по дорозі зустріла подругу. Ми поговорили, і я пішла додому. По дорозі я зустріла Кая, він сидів у компанії хлопців. Він зі мною привітався, і я кивнула йому у відповідь. І коли я вирішила перейти дорогу... — мама знову зробила паузу й подивилася на мене, а я не відводила від неї погляду.

— Продовжуй, — сказала я.

Вона кивнула й продовжила:

— І коли я хотіла перейти дорогу, я подивилася на неї — автомобілів не було, і я почала переходити. Але звідкись виїхала машина, і їхала вона швидко. Я встигла тільки крикнути, як опинилася на узбіччі. Я сама не зрозуміла, як так сталося. Я думала, що це кінець, але, коли зрозуміла, що не ушкоджена, то, повернувши голову, побачила Кая під колесами. Він мене врятував, розумієш, врятував.

Я застигла, не могла вимовити ні слова. Усе здавалося якимось нереальним.

— Ти сказала, що він хворий. Чому?

Мама знову опустила голову.

— Коли він мене відкинув на узбіччя, а сам отримав удар, ми негайно викликали швидку. Він був непритомний. Коли нас привезли, мене оглянули й сказали, що в мене забій, а про нього нічого не сказали. Коли ми приїхали, я сиділа й чекала біля операційної. Коли звідти вийшли, мені сказали, що він отримав сильний удар у грудну клітину, і зачепило серце. Сказали, що зробили одну операцію і що йому тоді нічого не загрожувало, але треба зробити другу операцію, і там є ризик. Він повинен підписати дозвіл на операцію, коли отямиться. Я прийшла до нього на другий день і подякувала йому за порятунок, а потім запитала, чи буде він робити операцію. Але він сказав, що ні. Я переконувала його, оскільки лікар сказав, що через деякий час, навіть через рік, травма дасть про себе знати, і  операцію треба робити, інакше він помре. Я йому теж саме сказала, сказала, що буду винити себе, якщо з ним щось станеться, але він усе одно відмовився.

Мама замовкла, а в моїй голові відбувалася каша. Емоції змішалися, серце гупало. Кай помре, якщо не зробить операцію. Помре хлопець, який любив мене сильніше за все на світі, який купував квіти на останні гроші. Але мене хвилювало одне питання, і я його задала:

— Чому ти мені тоді не сказала?

— Тому що він просив не казати. Я йому казала, що розповім тобі, але він попросив, щоб я не руйнувала твоє життя.

— Не руйнувала життя? — перепитала я, а мама кивнула. Сльози підкотилися до очей.

— Яке життя не руйнувати, мамо? Яке? Воно зруйнувалося ще п'ять років тому. Мамо, чому ти мені зараз це розповіла? — сказала я, витираючи рукою сльози, що потекли по обличчю.

— Бо ти єдина людина, яка може його врятувати. Ти єдина, хто може його переконати зробити операцію.

— Ні, мамо, це не так. Він мене ненавидить. Все, мамо, я піду вже, хочу побути сама, — сказала я, перебиваючи маму, щоб вона не могла заперечити.

Я взяла сумку й вийшла з лікарні. Йдучи по узбіччю, думала про все, що сказала мама. Мами могло не стати. Кай отримав травму й не хоче робити операцію, а травму він отримав, рятуючи маму. Стільки інформації, і жодна не втішна. Мене турбувало питання: чому саме я? Що я зробила не так? Чому в мене таке покарання? Чому саме Кай?

З власних думок мене вирвав телефонний дзвінок. Дзвонила Міла. Я взяла слухавку.

— Так, Міло.

— О, Амандо, а де ти поділася? Я прийшла, а тебе вже немає.

— Я хочу прогулятися сама, саме тому й пішла. Я прийду й тобі все розповім, окей?

— Звичайно, люба, тільки будь обережна.

— Добре, — сказала я та поклала телефон.

Я зайшла в кафе, сіла, замовила каву й чекала, думаючи про все, що сьогодні сталося. Коли мені принесли каву, я кинула погляд на сусідній столик і завмерла. Там сиділи Кай і Каміла. Менше за все я очікувала побачити їх тут, а тим паче разом. Вони щось обговорювали й не помічали мене, а я перестала на них витріщатися.

Хоча було купа запитань: чому вони тут, чому разом? Невже це правда, що вони зустрічаються? Невже Каміла сказала правду і вони з Каєм справді разом? Але, судячи з того, як він сердито на неї дивився, не дуже було видно, що вони закохані.

Я зробила ковток кави, але Кай мене помітив. Ми з ним зустрілися поглядами, але я першою відвела очі , не змогла витримати його тяжкого погляду.

Якби не мама, то я б ніколи не знала, що Кай помирає, оскільки він виглядав дуже здоровим. Хоча він і раніше дуже добре приховував свої емоції: коли йому було боляче, то він ніколи цього не показував. А зараз він настільки змінився, що не дивно, що я не помітила, що з ним щось не так. Але це я його таким зробила, нагадала я сама собі.

Я знову зробила ковток кави, аж  тут почула знайомий голос:

— Можна сісти? — запитав Кай та, не дочекавшись дозволу, сів.

— Навіщо запитав, якщо сів без дозволу? — запитала я, поставивши чашку кави на стіл.

— Просто з ввічливості.

— А, зрозуміло, — відповіла я.— А де Каміла? Ви начебто з нею разом сиділи.

— Так, седіли  але яка тобі різниця, чому вона пішла?

— Просто запитала з цікавості, — невпевнено сказала я.

— Зрозумів.

— Ти сів, щоб щось мені сказати, так? — запитала я, щоб перевести тему.

— Так, хотів сказати, щоб ти за мною не бігала.

У мене аж мову перехопило від його зухвалості.

— Я за тобою не бігала, просто зайшла в це кафе, так що не думай зайвого.

— А то ти просто так зайшла саме в те кафе, де був я з Камілою?

— Просто збіг, — перебила я його.

Але це правда, дійсно збіг. Знавши, що вони будуть у цьому кафе, я б ніколи сюди не прийшла.

— Збіг? Дуже цікавий збіг, — сказав він, склавши руки в замок.

— Але, знаєш, це дуже доречно. Мені якраз треба було з тобою серйозно поговорити.Каю, — сказала я серйозно, і я побачила, як він теж напружився.